— Ти одружений?
— Атож.
— Діти є?
Ледве посміхаючись, Жорж мовчки глянув на нього. Потім хутко застромив руку до кишені, дістав гаманця, витяг із нього фото і, опустивши очі, простягнув його товстунові.
— Моя донька.
— У вас добрячі черевики, — беручи фото, сказав чолов'яга. — Вони вам стануть у пригоді.
— Та в мене мозолі, — поскаржився Жорж. — Гадаєте, мені їх залишать?
— З радістю. Мабуть, у них немає взуття для всіх.
Якусь мить він ще дивився на Жоржеві черевики, а потім з жалем одвернувся і глянув на фото. Жорж відчув, що шаріється.
— Гарна дитина! — похвалив чолов'яга. — Скільки вона важить?
— Не знаю, — відказав Жорж.
Він знічено розглядав гладуна, який дивився своїм безбарвним поглядом поверх фотографії. Потім сказав:
— Коли я повернуся, вона не впізнає мене.
— Можливо, — відказав товстун. — Якщо не...
— Авжеж, — кивнув Жорж. — Якщо тільки не...
— Ну що? — поспитався Сарро. — Я піду?
Він крутив у пальцях листок. Даладьє обстругав сірника кишеньковим ножем і запхнув його в зуби. Розсівшись на стільці, він мовчав.
— То що, мені йти? — повторив Сарро.
— Це війна, — сказав Бонне. — І програна війна.
Даладьє здригнувся і кинув на Бонне тяжкий погляд. Мов нічого й не сталося, Бонне зиркнув на нього своїми глибокими світлими очима. Він скидався на мурахоїда. Шампетьє де Ріб і Рейно стояли трохи ззаду, мовчазні й понурі. Даладьє геть змалів.
— Ідіть, — буркнув він і мляво махнув рукою.
Саро підвівся і вийшов з кімнати. Він спустився східцями, думаючи про те, що в нього болить голова. Всі вони були тут і, коли він увійшов, позамовкали і прибрали ділового вигляду. "Ватага покидьків", — подумалося йому.
— Зараз я прочитаю вам комюніке, — сказав він.
Всі загомоніли, й він скористався цим, аби протерти окуляри, потім прочитав:
— Рада кабінету міністрів вислухала доповідь пана Президента Ради і пана Жоржа Бонне про меморандум, який передав панові Чемберлену рейхсканцлер Німеччини.
Вона одноголосно схвалила заяви, які пани Едуар Даладьє й Жорж Бонне пропонують надіслати в Лондон англійському урядові.
"Ну от, — подумав Шарль. — Я хочу срати". Це сталося вмить: його живіт наповнився по саме нікуди.
— Авжеж, — сказав він, — авжеж. Я теж так гадаю. Авжеж.
Голоси лунали паралельно, вмиротворені. Він хотів би геть сховатися в своєму голосі, зробитися поважним голосом поруч із цим прегарним співучим світлим голосом. Та передовсім він був отією спекотою, тією трепетною непевністю, тим кім'яхом вогкої маси, яка бурчала в його тельбухах. Запало мовчання; вона лежала біля нього, свіжа і сніжиста; він обережно підняв руку і провів нею про мокрому чолі. "Ох!" — раптом застогнав він.
— Що сталося?
— Нічого, — відказав він. — То мій сусід хропе.
Його живіт охопило щось на кшалт божевільного сміху, то було темне і шалене бажання відкритися і вивергнутися знизу; наляканий метелик тріпотів крилами поміж його сідницями. Він стиснув їх, і піт зацебенів по його чолі, заструмував до вух, лоскочучи щоки. "Я зараз вроблюся", — з жахом подумав він.
— Ви більше нічого не кажете, — озвався світлий голос.
— Я... — сказав він, — я думав... Чому ви хотіли зі мною познайомитися?
— У вас гарні очі, які дивляться з погордою, — сказала вона. — Крім того, мені хотілося дізнатися, чому ви ненавидите мене.
Він трохи посунувся, щоб обманути потребу. І сказав:
— Я ненавидів усіх, тому що я вбогий. У мене кепський характер.
Це вирвалося у нього під тиском бажання; він відкрився зверху: зверху чи знизу, а треба було відкритися.
— Кепський характер, — тяжко зіпаючи, повторив він. — Заздрісник я.
Він ніколи такого не казав. Нікому. Вона доторкнулася кінчиками пальців до його руки.
— Не треба ненавидіти мене: я теж убога.
Його прутень залоскотало: винні були не ті тоненькі гарячі пальчики, що лежали на його руці, воно походило здалеку, з великої голої кімнати на березі моря. Він дзвонив, приходила Жаніна, вона піднімала ковдру, підкладала судно під його стегна, дивилась, як він оправляється, і часом брала його дядька великим і вказівним пальцями, він страх як полюбляв це. Тепер його плоть стояла сторч, звичка та й годі; всі його бажання оправитися були отруєні гіркою знемогою, млосним бажанням відкритися, вивергатися під фаховим поглядом. "Ось який я", — подумалося йому. І він впав у відчай. Він жахався самого себе, він струснув головою, і піт обпік йому очі. "Рушить цей поїзд чи ні?" Йому здавалося, що якби вагон рушив з місця, то він вирвався б сам із себе, полишив би на місці всі свої болісні двозначні бажання і зміг би ще трохи протриматися. Він здушив іще один стогін: він страждав, зараз він роздереться, мов полотно; він мовчки стиснув м'яку й таку тоненьку руку. Руки, м'які, ніби мигдальне тісто, вміло беруть його дядька, дядько радіє, млявий, трохи понуривши голову, дівчина з ковбасної крамниці бере своїми пальчиками сардельку на підложжі з холодцю. Голісінький. Розпанаханий. Видимий. Шкаралуща репнула, це весна. Жах! Він ненавидів Жаніну.
— У вас така гаряча рука, — сказав голос.
— В мене лихоманка.
Хтось тихо застогнав на сонці, один із хворих, які лежали біля дверей. Медсестра підвелася і, переступаючи через тіла, підійшла до нього. Шарль підняв праву руку і хутко обернув люстерко; в ньому раптом відбилася медсестра, яка схилилася над огрядним рум'яним клаповухим підлітком. У нього був квапливий і вимогливий вигляд. Вона випросталася і повернулася на своє місце. Шарль почув, як вона нишпорить у своїй валізі. Потім, тримаючи в руці шклянку, медсестра обернулася до них обличчям. Вона голосно спитала:
— Може, ще комусь закортіло? Якщо комусь хочеться, то краще сказати зараз, під час зупинки, так буде зручніше. Не стримуйтеся і не соромтеся одне одного. Тут немає ні чоловіків, ні жінок — є тільки хворі.
Вона окинула вагон суворим поглядом, та ніхто не озвався. Огрядний парубійко квапливо вхопив шклянку і заховав його під ковдру. Шарль міцно стиснув руку своєї подруги. Досить було гукнути, сказати: "Мені, мені хочеться". Медсестра нагнулася, взяла шклянку і підняла її. Вона сяяла на сонці, наповнена гарною жовтявою і пінявою рідиною. Медсестра підійшла до дверей і вихилилася надвір; Шарль побачив її тінь на стіні й підняту руку, яка вирізнялася у світляному прямокутнику. Вона перехилила шклянку, і звідти виллялася тінь сяйливої рідини.