— А потім?
— Потім я приїхала сюди. Мати моя в Англії: вона заробляє для нас на життя.
— А той старий добродій, який котив вашого візка?
— Та то старий дурень, — гостро сказала вона.
— Виходить, ви самі?
— Сама-самісінька.
Він повторив:
— Сама-самісінька на світі, — й відчув себе дужим і міцним, як дуб.
— Як ви дізналися, що це я?
— А ви черконули сірником.
Він просто не тямився од радощів. Вона була тут, в запасі, тяжка й безіменна, майже забута; це через неї голос його так щемко тремтів! Та він беріг це почуття на ніч, хотів тішитися ним сам.
— Бачили світло на стіні вагона?
— Авжеж, — відказала вона. — Я вже з годину дивлюся на нього.
— Гляньте, гляньте: дерево пропливає.
— Або ж телеграфний стовп.
— Поїзд іде помалу.
— Ні, — сказала вона. — Ви що, поспішаєте?
— Та ні. Хтозна, куди нас везуть.
— Авжеж! — весело відказала вона. Голос її теж тремтів.
— Врешті, — сказав він, — тут не так і погано.
— Свіже повітря, — погодилася вона. — І, крім того, можна тішитися тінями, які пропливають по стіні.
— Пам'ятаєте міт про печеру?
— Ні. А що воно таке, той міт про печеру?
— У глибині печери прив'язані раби. Вони бачать тіні на стіні.
— А навіщо їх там прив'язали?
— Хтозна. Це написав Платон.
— А, справді! Платон... — невиразно пробурмотіла вона.
"Я розповім їй про те, хто такий Платон", — сп'яніло подумав Шарль. В нього трохи крутило у животі, та він хотів, що цій мандрівці не було кінця.
Жорж посмикав клямку дверей. Через шибку він бачив високого вусаня і молодичку з рушником на голові, вона мила чашки і шклянки за дерев'яним шинквасом. Біля столу дрімав якийсь вояк. Жорж люто смикнув клямку, й шибка задеренчала. Та двері не відчинилися. Молодичка і чолов'яга, здавалося б, нічого не чули.
— Не відчинять вони.
Він обернувся: якийсь гладун, усміхаючись, дивився на нього. Він був у чорному піджаці, військових штанах, обмотках, м'якому капелюсі й накрохмаленому комірці. Жорж показав йому напис: "Їдальня відчиняється о п'ятій годині".
— Вже п'ята, — сказав він.
Той знизав плечима. На лівому плечі в нього висів чималий наплічник, на правому — протигаз: він мусив розставити руки і тримати лікті зігнутими.
— Вони відчиняють, коли їм захочеться.
У дворі казарми було повно чоловіків середнього віку, вигляд у них був такий, ніби вони нудьгують. Багато хто гуляв поодинці, втупившись у землю. Одні були вбрані у військові куртки, інші в штани кольору хакі, решта лишилася в цивільному і новісіньких сабо, які стукали по асфальту. Високий рудий чолов'яга, якому поталанило запопасти повне обмундирування, замислено походжав туди-сюди, застромивши руки до кишень військової куртки і хвацько збивши котелок набакир. Лейтенант розбив натовп на групи і хутко попрямував до їдальні.
— А ви не ходили отримувати форму? — поспитався низенький гладун. Він підтягав попруги наплічника, щоб закинути його на спину.
— В них більше нічого немає.
Гладун сплюнув собі під ноги.
— А мене видали оце. Я задихаюся в ньому на сонці, здохнути можна. Ото вже безлад!
Жорж показав на офіцера.
— А йому потрібно віддавати честь?
— Як? Не можу ж я скидати перед ним капелюха.
Офіцер поспішно пройшов, навіть не глянувши на них. Жорж провів поглядом його кощаву спину і відчув знеохоту. Було гаряче, шибки військових будівель були пофарбовані голубим; за білими мурами стелилися білі шляхи, а там, за овидом, лежали зелені аеродроми; будівля казарми гостро вирізнялася на тлі невеликого плоского й закуреного майдану, де, мов по вулицях міста, туди-сюди походжали зморені чоловіки. О цій порі його дружина трохи піднімала жалюзі; сонце заглядало до їдальні; тут воно було скрізь: у будинках, в казармах, у селах. Він сказав собі: "Скрізь однаково". Та не дуже добре знав, що ж саме однаково. Потім подумав про війну і втямив, що не боїться смерти. Вдалині засигналив потяг, і це було так, наче хтось йому всміхнувся.
— Послухайте, — сказав він.
— Га?
— Потяг.
Низенький гладун нетямуще зиркнув на нього, потім дістав з кишені носовичок і почав утирати чоло. Потяг засигналив знову. Він вирушав, у ньому було повно цивільних, гарних жінок і дітей; за вікнами пропливали мирні лани. Потяг засигналив і збавив ходу.
— Зараз зупинимося, — сказав Шарль.
Заскреготіли осі, й потяг зупинився; рух витік із Шарля, він лишився сухий і порожній, немовби з нього витекла вся кров, це була маленька смерть.
— Не люблю, коли зупиняються потяги, — сказав він.
Жорж думав про посажирські поїзди, які прямують на південь, до моря, до білих вілл на морському березі; Шарль відчував зелену траву, яка росла під вагоном поміж рейками, відчував її крізь листи бляхи, бачив у світляному прямокутнику, який виділявся на стіні, безкраї зелені поля, поїзд був оточений луками, мов корабель кригою, трава поповзе колесами, протиснеться у шпарини поміж дошками, поле подекуди перетинало непорушний потяг. Потрапивши у пастку, поїзд жалісно сигналив і сигналив; далекий посвист лунав так поетично; потяг ішов поволеньки, голова Морісового сусіда тряслася в брунатному комірці, це був гладкий чолов'яга, від якого тхнуло часником, з самого початку мандрівки він співав "Інтернаціонал" і випив два літри вина. Врешті він, белькочучи, зліг на Морісове плече. Морісові було гаряче, та він не зважувався поворухнутися, серце підкочувало до горла від цієї спекоти, білого вина і сонця, що засліплювало його крізь брудні шиби, він думав собі: "Хоч би вже приїхати". Очі його щеміли, вони набрякли і напружилися, він заплющив повіки, чув, як стугонить у вухах кров, і сонце світило крізь повіки; він відчував, як навалюється білий, пітний, сліпучий сон, сусідова чуприна лоскотала йому шию й підборіддя, був полудень, і була безнадія. Гладун дістав із гаманця фото.
— Це моя дружина, — сказав він.
То була жінка невизначеного віку, як виглядають на фото усі жінки, про неї годі було щось сказати.
— Нівроку собі, — сказав Жорж.
— Їсть як не в себе, — сказав чолов'яга.
Вони нерішуче сиділи один навпроти одного. Жорж не почував особливої приязні до цього рум'яного гладуна, який балакав задихаючись, та йому захотілося показати фото своєї дочки.