— А пам'ятаєш, Гурію, як нас захопила буря у… от забув, у якому це році…
Дід Гурій приходив на допомогу; йому здається, що це було у тисяча вісімсот дев'яносто п'ятому році. Дід Савелій лагідно погоджувався:
— Може, й у дев'яносто п'ятому, може, й у дев'яностому, хіба ж запам'ятаєш?
Тоді шаланду розбило на тріски, а рибалки цілу ніч носилися по хвилях, вчепившися в уламки. Потім їх урятував корабель.
— Га? Знаю, знаю, — жвавішав дід Савелій, — хіба мало було їх — штормів та бур? Не раз смерті в очі дивилися… А жили як — на самій юшці…
— Орденів нам тоді за нашу важку працю не давали, — хмурить кострубаті брови дід Гурій.
Старі ще й ще схиляються над газетою, дивляться на портрет Марини Чайки і гуторять:
— Молодість і власть пролетарська!.. Орден!..
Мати приїде позавтра, у Сашка є ще досить часу, щоб подбати про подарунок. Справа ускладнюється тим, що хлопець ще не знає, що він подарує матері. А без подарунка зустрічати матір не можна. Ну, як же, треба, щоб вона знала й бачила, як її всі шанують і люблять, і діти її, і всі-всі рибалки Слобідки. Навіть дід Савелій, і той хоче щось подарувати своїй дочці.
У Сашка з'явилася щаслива думка. Що коли він напише матері вірша? Назва буде така: "Зустріч з моєю матір'ю". Чудово!
Скінчивши вчити уроки, Сашко поліз на піч. Був пізній вечір, дід Савелій в окулярах, зв'язаних ниткою, плів сіті, Івасик уже вклався спати. На печі було напівтемно, комин заступав світло з хати, але у маленьке кругле віконечко крадькома зазирав місяць.
Будиночок давним-давно будував якийсь родич Чайок, родом з Полтавщини, і це за його вказівкою зроблено кругле віконце, крізь яке можна дивитися з печі просто на вулицю. Місяць простяг тонкий, як павутина, срібний промінь у куток печі, надворі місячно, але дме холодний вітер, і Сашкові приємно лежати на теплому черені.
Вітер гуде в комині, хлопець прислухається до його квиління і снує безконечні думки. Теплі ласкаві образи хвилюють його, кохане материне обличчя нахиляється над ним. І вже пливуть перші слова, перші рядки, ще несміливі, ще надто юні, вони тільки-но народились:
О мамо, знов твоє обличчя
Всміхається мені…
Буйне почуття великої радості раптом струшує всю істоту хлопця. Слова, образи, почування хлюпнули незвіданою зливою… Його губи беззвучно шепочуть гарячого вірша, який народжується ось тут, який дзвенить, як тонюсінька павутинка місячного променя.
О мамо, знов твоє обличчя…
Хлопець у полоні радості, він ладен летіти кудись на крилах, ширяти над морем, як чайка. А вітер гуде в комині, а місяць зазирає у віконце, у таке кругле віконце, як маленька мисочка. І дід Савелій сидить, зігнувшись, на лавці, в окулярах, зв'язаних ниткою, і плете сіті, плете й плете, шарудить, як миша. І вечір зимовий над морем такий довгий, як безконечна дідова нитка.
Перший порив радості незабаром минув. Тепер Сашко вже пильніше добирає слова, вони не вкладаються в рядки, він пильно шукає рими, він знаходить і відкидає, він шукає ще кращої, щоб була дзвінка й бриніла, — як місячна золота струна. Куплет за куплетом складається в голові. Сашко все пам'ятає, пам'ятає кожне слово й кожну риму. Потім усе разом він запише олівцем у своєму зошиті, в тому зошиті, де на обкладинці намальовано море і скелю, на скелі сидить чайка, заходить. сонце, і чайка рожевіє, як промінь. А внизу напис: "Вірші Олександра Чайки, учня шостого класу Слобідської школи".
Коли вже місяць зник десь за рогом сусіднього будинку, закінчив Сашко свого вірша. Кілька разів прошепотів його сам собі, тоді зліз з печі, дістав зошит і чорнило, сів за стіл. Дід Савелій аж скинувся:
— Не спиш і досі? Га? Полуночники, кажу, полуночники. Ось Марина приїде, пожаліюсь…
— А ви ж, діду, теж і досі не спите.
— Га? Себе рівняєш до мене? Паруса поставити не вмієш, камбали не впіймаєш, а до мене пнешся? Га? Чую, чую… Всі ви такі тепер. Я при дідові своєму, бувало, й писнути боявся…
Довгі сіті шаруділи на підлозі, простяглися по хаті, як довжелезний хвіст якогось морського звіра. Сашко хутко записав вірша й поліз на піч. Справді, вже дуже пізно, пора спати, бо завтра рано вставати, треба буде ще повторити уроки на свіжу пам'ять. Вже засинаючи, згадав про Галину, про свою розмову з нею, прислухався до морського шуму.
— Діду, — півсонний спитав з печі, — вам море не набридло?
— Море? Ну, що ти скажеш — таке спитати! А тобі, полуночнику, життя не набридло? Га? Чую, чую… Ото й море не може набриднути. Живе ж воно, воно завжди живе і той… дихає, радіє… І гнівається, гнівається, полуночнику…
"А мати Галинина, може, вже ніколи-ніколи не побачить моря", — подумав хлопчина.
І остання думка була про те, що сьогоднішнього вірша Галині не можна буде прочитати, бо вона знову згадає про свою матір, і їй буде дуже важка ця згадка.
Того пізнього вечора, коли дід Савелій плів сіті ї Сашко складав вірша на приїзд матері, коли над морем і Слобідкою світив місяць і гудів вітер, того пізнього вечора наймолодший з Чайок, семирічний Івасик, теж дуже довго не міг заснути. Сьогодні увечері Сашко сказав йому:
— Ось, Івасику, приїздить мама, а ти їй і подарувати чого не маєш! Ото ти такий! Я більше люблю маму, ніж ти!
— Ні, я! — спалахнув Івасик. — Я більше!
— Тоді давай так, — запропонував Сашко, — хто приготує матері кращий подарунок, той і любить її більше!
Івасик погодився, і тепер його тривожила думка про цей подарунок. Сашко ж зовсім не думав про цю угоду з молодшим братом. Він навіть забув про неї. Який може бути сумнів, що переможе він, Сашко? Що може таке подарувати Івасик краще від Сашкового подарунка? Та ось Сашко напише матері вірша — і вже його перемога. Ану, нехай Івасик спробує написати такого вірша!
Івасик лежав на своєму ліжку, повернувшись обличчям до стіни. Він удавав, що спить. Він навіть заплющив очі і намагався не ворушитися. Так ніхто не заважатиме думати, і дід Савелій не буде лаятись "полуночниками". На стіні від дідових рухів стрибали чудернацькі тіні, одні з них були схожі на ведмедя, інші на величезну морську свинку, а деякі скидались на акулу, якої ніколи ще не бачив Івасик, але про яку чув багато оповідань. Та розглядати ці тіні було дуже незручно, бо дід Савелій міг побачити, що онук не спить, а воно ж уже не рано.