— Ну, де тут твій дідько? — глузливо спитав він.
— Ні, не дідько. Людина, Даниличу.
— Привиділось тобі.
— Привиділось? А пляшка з молоком? Смажена риба?..
Олег глянув на матрац. Тарілки з рибою і пляшки не було. Зник навіть той шматок хліба, що лежав біля пляшки. Олег не вірив своїм очам. Що це? Сон? Ні, це не сон. П'ять хвилин тому всі ці харчі були тут, у комірці. І в купі лахміття лежав волосатий невідомий з котячими зеленими очима.
У хлопця був такий розгублений і смішний вигляд, що сторож не витримав і зареготав.
— Ну-ну, штукар ти, хлопче! Малий ще, а вже такий штукар! Ну, де ти тут побачив людину?
Данилич із силою шпурнув кожух у куток.
— Треба весь цей мотлох спалити к бісу, — сказав він. — Одно мені незрозуміло: хто це кільце викрутив з дверцят? Два роки комірку ніхто не відмикав.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Батько й дочка залишились удвох
Галина спинилась біля дверей. Не хотілося йти в кімнату. Свіжий морський вітер обвівав розчервоніле обличчя і тріпав біля щоки лоскітливий локон. За рогом будинку зникла Сашкова постать у шапці з сукняним верхом. Ліловий присмерк густішав, міняв свої кольори й відтінки. Він робився синім, потім незримий художник поклав на вечірнє полотно мазок чорної фарби, вона була чорна, як смола, вона розпливалась, захоплювала далекий морський горизонт і ось уже хлюпнула могутньою смоляною рікою на притихлі вулиці Слобідки…
Галина потяглася рукою до дзвінка і тут побачила, що двері не замкнені. Вона ввійшла в передпокій. Надзвичайна тиша в квартирі вразила її. Вона кинулась у материну кімнату. Порожньо. Двері відчинені навстіж. Може, мати в кухні? Галина боїться покликати, вона боїться, що не почує відповіді. Вона починає розуміти, що трапилось. Її маленьке серце ладне вискочити з грудей.
— Галино! Галю!
Дівчинка здригається. Вона біжить на батьків голос, але ноги в неї стали зненацька немов чужі. Тато лежить у своєму кабінеті на канапі.
— Не треба світити, — стомлено каже він. — Сідай, Галю, біля мене. Ось так.
Якусь мить обоє вони мовчать. Батько пестить пальцями шовкове волосся дочки.
— Сьогодні я зробив операцію ось такій дівчинці, як ти. Її привезли з сусіднього села. У неї починалось зараження крові, і коли б не операція, вона б померла.
— А де… де… — почала Галина, та батько її перебив:
— Ти хочеш спитати про матір? Вона, Галю, поїхала. Поїхала мама…
Щось гаряче, задушливе стискує Галині горло. Її пальці починають тремтіти в батьковій руці. В кімнаті ходить навшпиньках кудлата темрява. Вона вилазить з усіх закутків, намагається затулити широким віялом сині чотирикутники вікон.
— Галю, ти не журися. Не треба. Мама… мама повернеться. Обов'язково повернеться, моя доню, їй зроблять операцію, вона видужає… Хоч яка важка хвороба, а наука сильніша…
Зненацька щось гаряче капає на лікареву руку. Він схоплюється.
— Галю! Ти плачеш? Плачеш, доню?
Дівчинка мовчить, батько стурбовано проводить пальцями по її обличчю і почуває мокрі щоки. Сльоза за сльозою тихо котяться з очей Галини.
— Ну, от! Галю, так не можна. Згадай — ти піонерка, ти повинна бути мужньою. Піонери не плачуть, Галю. Запам'ятай — піонери ніколи не плачуть…
Лікар дістає хусточку й обережно витирає обличчя доньки. Він почуває, як гаряча бульба закипає в нього в горлі і в серце наче загнав хто гостру колючку. Він намагається ковтнути ту непрохану, недоречну бульбу і, щоб заглушити свій власний біль, продовжує голосно говорити, дуже голосно, щоб не почула донька підозрілого булькання в його горлі.
— Годі, доню. Ось і зима вже скоро мине, зараз середина січня, ну що там лишається — лютий, березень — дурниці! Березень — уже весна! Як тоді засиніє море, які красні дні настануть! І обов'язково, обов'язково приїде тоді мати. І може, навіть раніше. Вона… вона навіть не прощалася з тобою. Навіщо… навіщо тебе бентежити? Адже я напевно знаю, що вона приїде здоровою.
Галина згадала, як сьогодні вранці, коли вона збиралася в школу, мати швидкими кроками підійшла до неї і рвучко й несподівано обняла. Вона посадила Галину собі на коліна, дивилась їй в обличчя, цілувала її щоки. І все це мовчки, без жодного звуку, без жодного слова. І коли дівчинка глянула на неї тривожними, допитливими очима, мати на німе запитання дочки почала ще дужче милувати її, і ніби мимохіть у неї вирвалось:
— Галю, Галинко!
Вона більше нічого не могла сказати і хутко-хутко пішла в свою кімнату. Тільки тепер зрозуміла Галина, що то було прощання.
Батько гладив її по голівці, намагаючись заспокоїти. Його лякало те, що дочка мовчить. Лякали її затиснені уста, тремтіння її тонких дитячих рук і ці мовчазні, суворі сльози. Так можуть плакати тільки дорослі у невимовному пекучому горі.
— Доню, — знову заговорив батько, — ти ніколи не повинна плакати. Ти не повинна забувати, що в тебе є ще тато, і ти своїми слізьми вкрай шматуєш його серце. Мені дуже радісно, що ти найкраща піонерка й відмінниця в навчанні. Твоє життя попереду — чудове, щасливе життя. Напевне, ти й сьогодні одержала не одне "відмінно". Чи не так, доню? Оце справжня радість, справжнє щастя. Дочка — відмінниця.
Галина перестала плакати. Сухими гарячими очима вона тупо дивилася в темряву. Не могла сказати батькові, які оцінки одержала сьогодні з географії й за диктант. Розуміла, що це буде для нього нове горе.
Несподівано відчула себе глибоко винуватою. Тато весь день напружено працює. Тато рятує життя багатьох людей. А вона?.. Бідний тато, він і не підозрює ще про "дуже погано" в його доньки. "Справжня радість: дочка — відмінниця".
Почуття важкої розлуки губиться, тимчасово стирається. На перший план з'являється гіркота своєї поразки. Саме цієї хвилини, може, найболючіше відчуває
Галина оте "дуже погано". Хіба не можна було зціпити зуби, скупчити всю свою волю і ні про віщо, ні про віщо, крім уроків, не думати?
… Синювате яскраве світло заливає кімнату. Галина в ліжку. Уроки вже вивчено. Дівчинка захопила з собою в ліжко "Зоологію". Треба ще раз прочитати розділ "Будова й життя ракоподібних".
Тато в своєму кабінеті. Мабуть, працює. Тиша. Порожня тиша. Ні, не треба прислухатись до неї! Вона викликає такі болючі думки…