Сірники догоряли й гасли, а Олег усе стояв на одному місці, не наважуючись порушити спокій цього кладовища старого мотлоху. Пахло цвіллю, мишами, пилом і ще чимсь, на що відразу Олег не звернув уваги.
Але добре нюхнувши повітря, він зрозумів, що пахне смаженою рибою.
Рибою! Це дуже здивувало Олега. Звідки тут може взятися смажена риба?
Хлопець пригадав, що бачив сьогодні смажену рибу в Кажановій кімнаті. Але чому вона пахне ось тут, у цій запиленій, облупленій комірчині?
Проте Олег цілком розумно поміркував, що риб'ячий запах — це ще не ознака присутності в даному місці скарбу. Він уже хотів залишити комірку, коли запалений сірник яскравіше освітив стару чорну парту, і Олег раптом побачив на ній відбиток людської долоні з чотирма пальцями. Густий сірий пил, що накопичувався тут, певно, вже не один рік, зробив відбиток дуже виразним. Так, долоня була з чотирма пальцями! Замість п'ятого, великого пальця, на відбитку ясно позначився короткий маленький відрубок.
Олег засвітив нового сірника й нахилився над партою. Відбиток був свіжий. На нього не встигла ще сісти жодна порошинка. Значить, недавно тут хтось був. Може, Кажан? Але ж у нього на руках увесь десяток, ні на чверть пальця не менше. Сторож? Той теж має всі пальці. Хто ж?
Хлопець напружено міркував, наче Робінзон, який знайшов на піску відбиток людської ступні. Чого заходив у цю комірчину невідомий з чотирма пальцями? Чи не може таке трапитись, що за скарбом полює ще хтось, крім Олега, — спритний і настирливий? Коли Кажанову таємницю викрив Олег, то чому не міг цього зробити також і хтось інший, ну, хоча б оцей чотирипалий? І що, коли суперникові вже пощастило знайти скарб?
Такі думки наче розбуркали хлопця. Він енергійно світив сірник за сірником, оглядаючи всі закутки комірки. І тоді нова, незрозуміла знахідка наче приголомшила Олега. Він стояв, утупивши погляд у пляшку з недопитим молоком. Біля неї лежав шматок хліба. Хлопець озирнувся навколо підозріло і сполохано. Він нахилився й обережно взяв пляшку в руки.
Так, це молоко. Пляшка стояла в кутку комірки за старим матрацом. Хтось не допив молоко. Шматок хліба лежав недоїдений. Було таке враження, що несподіваний візит Олега в комірчину комусь перешкодив спокійно повечеряти. Поряд пляшки лежала стара жовта газета. Здається, комірчина готувала сьогодні Олегові цілу серію сюрпризів. Коли він непевними пальцями підняв газету, він побачив… тарілку із смаженою рибою!
— Риба! — вихопилось у хлопця. Він тепер не мав ніякого сумніву в тому, що в цій комірчині хтось їв. Чи не чотирипалий невідомий? Але ж на дверцятах висів замок! Чому невідомому треба сюди приходити їсти? Ні, тут щось не так…
Олегові спало на думку, що, можливо, скарб стереже, крім Кажана, ще хтось. Можливо, що цей "хтось" приходить сюди на ніч у комірчину. Хлопець був дуже схвильований. Думки, одна одної безглуздіші, лізли йому в голову. Він раптом вирішив, що скарб має бути тільки тут, у цій комірці. Треба поспішати. Коли несподівано прийде невідомий (той, що без одного пальця на руці) і тут його застукає, ніщо не врятує тоді хлопця. Олег уже напевне не вийде тоді звідси живим.
Треба поспішати. Треба перекидати й перерити увесь цей мотлох. Олег розуміє, що все це — маскування. Може, за поламаним кріслом стоїть прихована, закута в залізо скриня. Скарб ховають тільки в таких оббитих залізом важких скринях. Це напевне відомо Олегові.
Хлопець поспішно хапався за безногі стільці, перевертав з боку на бік матрац, пересував з місця на місце крісло, відсунув парту. Стовп пилу здійнявся в комірці.
Скарбу не було. Залишилося ще оглянути купу лахміття під стіною. Олег поставив набік ночви і, тримаючи в одній руці запалений сірник, другою потяг до себе за рукав драний кожух. Кожух не піддавався. Олег сіпнув його міцніше, і тоді…
Тоді сталося щось страшне й несподіване. Крижані мурашки побігли в хлопця по спині, скам'яніли ноги…
Купа лахміття раптом заворушилась, і з-під дірявого кожуха на Олега глянуло волосате обличчя. В непевному світлі згасаючого сірника очі невідомого блиснули зеленими іскорками.
Олег дико скрикнув і стрімголов вискочив з комірки.
Він вихором промчав мимо кімнати Кажана, скотився на перший поверх і побіг довгим коридором до виходу. Назустріч йому відчинилися двері, і з свого приміщення вийшов сторож Данилич. Його, напевне, збентежив гулкий стукіт Олегових чобіт. Мабуть, у хлопця був такий переляканий вигляд, таке сполотніле обличчя, що Данилич сам злякався і глухо гукнув:
— Що таке? Що трапилось? Ти блідий, як крейда.
Олег схопився за серце, намагаючись передихнути.
— Даниловичу, я… я… Там… у комірці лежить хтось і… очима світить…
— Що ти базікаєш? Хто лежить?
— Н-не знаю…
— Це в тій комірці, що біля драбини на горище? Та вона ж уже два роки, як не відмикалася!
— Н-не знаю… Волосатий такий… Під кожухом…
— Ану, ходімо, подивимось. А мені, хлопче, скажи, що ти тут робив у школі?
— Я… той… забув зошит у класі. А тоді… тоді йшов і той… зазирнув у комірку. Вона була відчинена.
— Дивно мені те, хлопче, що твій клас на першому поверсі, а ти опинився аж на другому.
— Я так… схотілося прогулятись…
Вони піднялися на другий поверх. Олег зупинився віддалік, а Данилич підійшов до комірки. Хлопець пам'ятає, що, коли він вискочив з комірчини, дверцята лишились відчиненими навстіж. Зараз вони були дбайливо зачинені.
— Сірники є? — спитав Данилич.
Олег, тремтячи всім тілом, підійшов до сторожа й дав йому коробочку. Данилич щось забурчав про школярів, які курять тютюн, бо інакше, мовляв, навіщо їм носити з собою сірники. Та Олег його не слухав. Уся його істота напружено намагалась упіймати хоч який-небудь звук там, у темній комірчині. Але за дверцятами панувала непорушна тиша.
Сторож засвітив сірника й увійшов у комірку. Олег залишився зовні, щомиті чекаючи якоїсь жахливої події. Він чув, як щось бурмотів Данилич, перекидав речі.
— Нікого, хлопче, тут немає. Нікогісінько, — почувся його голос.
Олег стріпнувся.
— Як? А гад старим кожухом? У лахмітті?
— Дивився. Немає.
Хлопець не витримав. Він сам нерішуче зайшов у комірчину. Данилич тримав у руці дірявий кожух, купа лахміття була розкидана.