Шхуна "Колумб"

Страница 97 из 107

Трублаини Николай

Десь біля полудня професор зійшов на високий горб, озирнувся навколо, дивлячись на острів, море і лани на суходолі за протокою. Потім пильно оглянув місцевість навколо горба, озерце, наполовину вирубані кущі і згадав, як проводив тут початок своєї роботи з дочкою, як одного такого дня вдалині помітили людину з фотоапаратом. Професор важко зітхнув і глянув у бік висілка. Стежкою, що з'єднувала виселок з торіанітовими розробками, хтось біг. Не один, а троє. Хтось маленький значно випередив двох інших, очевидно, дорослих і, наче білий клубок, котився сюди. Двоє дорослих далеко відстали від маленького, але теж поспішали бігом.

— Що таке? — подумав професор. І звернув на те саме увагу одного з молодих робітників, що працював поблизу.

— Якийсь хлопчисько… Куди ж це він тікає? — зацікавився той. — Навпростець сюди біжить.

Справді, в одному місці, де стежка робила невелике коліно, обминаючи мілку калабаню, хлопчина, щоб скоротити шлях, прямо кинувся через калабаню, не шкодуючи штанів і розбризкуючи навкруги воду з грязюкою.

— А-а-а… Знайомий, — сказав робітник. — Я цього хлопчика знаю.

— Хто це?

— Синок маячного доглядача.

— Грицько?

— Він самий.

Тепер уже і професор впізнав хлопчика, але ні він, ні робітник не могли сказати, хто доганяє Грицька і наскільки відстали дорослі від хлопчика Тим часом Грицько вже злітав на горб. Переплигнув через якусь яму, шугнув через куш кропиви. Ноги в нього були подряпані, одна штанина роздерта, обличчя червоне, очі блищали, але не страхом, а. радістю. Він добіг до професора і звалився з ніг. Так задихався, що не міг говорити. Професор бачив, як у синіх жилках на обличчі хлопчика швидко пульсувала кров. Ананьєв схилився, підвів малого, вихопив хустинку і крикнув:

— Води!

— Дя-дя-дядю… — промовив уривчасто хлопчик. — Люда жи-жи-жива… Там несуть лист від неї…

Професор, не випускаючи хлопчика, відчув, що в нього темніє в очах і підламуються ноги. Молодий робітник підтримав його.

IV. ЧАС УПОВІЛЬНЮВАВ СВІЙ БІГ

Люда зняла телефонну трубку:

— Алло!

— Попросіть командира, — ледве чутно прохрипів чийсь голос.

Кілька секунд дівчина мовчала, а потім відповіла:

— Командир — я!

— Хто це? Ви збожеволіли?

— Ваш піратський човен вже належить не вам. Ваш командир утік. Старший офіцер загинув. Пропоную слухатися мене, представника Радянського Союзу.

Відповіді не було.

— Алло! Алло! — сказала дівчина. — Хто зі мною говорить?

Помовчавши, той самий голос відповів:

— Машиніст-електрик… Старший механік знепритомнів. Нам не вистачає повітря.

— На поверхню дано повідомлення про аварію підводного човна. Викликано на допомогу епропівців. Які у вашому розпорядженні є рятувальні засоби?

— У нас не працює жодний механізм, крім телефону. Ми нічого не можемо зробити.

— Подумайте ще раз добре, чим можна врятуватися до прибуття Епропу.

— Слухаю, — прохрипів голос і повісив трубку.

Люда розуміла, що нічим не могла допомогти і лише тішила тих людей, як і себе, надією на прибуття Епропу. Коли сповістила їх про долю піратського човна, її пройняла якась злорадна втіха: нехай пірати загинуть з думкою про те, що їх човен потрапив до рук радянських моряків.

По тому, як повернулася до каюти, поранений, що чув її розмову телефоном, спитав, чи вважає вона серйозною свою заяву про захоплення підводного човна. В його голосі почувалася посмішка.

— Так, я вважаю її серйозною, — відповіла дівчина, — бо ніхто не може мені перешкодити оголосити цей човен здобутком радянського флоту, і зараз я про це складу листа. Вас можна тут вважати останнім представником командування. Ви повинні підписати акт про здачу мені цього корабля.

Коли Люда вперше сказала по телефону про захоплення корабля, то зробила це, мабуть, механічно, але тепер вона швидко прийшла до висновку, що цілком вірно буде скласти про це документ. Адже хто знає, врятують їх чи ні. Проте вірила, що колись цей корабель витягнуть з моря і переглянуть всі документи, які на ньому збережуться. Тому поставила на стіл ліхтар і почала складати документ, який вважала необхідним залишити тут. Зверху поставила число, місяць, рік, а далі написала:

"Цей підводний човен, що провадив піратсько-шпигунську діяльність, затонув…"

Але чого він затонув, дівчина задумалась над цим вперше.

— Слухайте, Антон, чого затонув човен?

— Скільки я розумію, його атакувало якесь надводне судно і закидало глибинними бомбами… Човен дістав серйозні пошкодження. Які саме, я не знаю, але, очевидно, спливти на поверхню не міг.

— Гаразд.

Люда продовжувала писати. Вона виклала історію захоплення підводним човном полонених у бухті Лебединого острова, описала допити, поведінку її товаришів, занотувала все, що пам'ятала з розмов між командиром підводного човна і Анчем та іншими піратами, коли ті розмовляли при ній. Записавши все, що вважала потрібним, зробила таку приписку:

"Останній представник командування піратського човна, що називає себе Антоном, здає човен мені, представникові СРСР, Людмилі Ананьєвій. З цього моменту човен законно вважається належним Радянському Союзу".

Люда розписалася і простягла папір та ручку пораненому

Антон відмовився підписати цей акт, але коли дівчина згадала про наслідки, які можуть бути в разі їхнього врятування Епропом, він неохоче й досить нерозбірливо розписався.

Дівчина схопила документ і подивилася на годинник. Стрілка показувала двадцять три години і п'ятдесят три хвилини. Залишалося сім хвилин до наступної доби. В посту центрального управління знов подзвонив телефон. Люда вже впевнено, майже не присвічуючи ліхтарем, пройшла до телефону, зняла трубку і спитала, хто дзвонить. Хтось пошепки сказав, що дзвонить з торпедного відділу в кормі човна.

— Притомними нас залишилось тільки троє… — Той, що говорить, назвав себе і двох своїх товаришів. — Чи є надія на порятунок, пане командир?

Люда розгублено мовчала. Вона розуміла, що для тих людей цієї надії вже не зоставалося, проте абсолютно нічим не могла допомогти. Стримуючи хвилювання, відповіла:

— Ми ждемо радянських епропівців.

— Хто це говорить зі мною?

— Командир човна, представник Радянського Союзу

— Де наш командир?