– Нічого не казатиму про Неаполь, але якщо хтось не витягне вас за вуха з цієї справи, то виверження Везувію здасться вам дитячою забавою, оце я стверджую достеменно[70].
– Я заздрю вашому бенедиктинському всамітненню, сеньйоре Пароді, тому що моє життя – життя волоцюги. Я шукав світла на Балеарських островах, насичених кольорів – у Бріндізі[71], витончених спокус – у Парижі. І, як Ренан[72], я ревно молився в Акрополі. Так, скрізь і всюди я намагався вичавити до краплі сік із розкішного виноградного грона, ім'я якому – життя. Але повернуся до своєї розповіді… Доки Голядкін – врешті-решт євреї приречені мати неприємності – терпляче вислуховував безупинне і виснажливе просторікування баронеси, я сидів у пульманівському вагоні з таким собі Бібілоні[73], молодим поетом із Катамарки, й насолоджувався, немов істинний афінянин, діалогами про поезію та провінційні міста. Тепер я можу зізнатися, що темна, майже чорна шкіра молодого лауреата премії "Косинус Вулкан"[74] дещо мене відштовхувала. Велосипедні окуляри, краватка-метелик на гумці, рукавиці кремового кольору – все це спонукало мене думати, що я маю справу з послідовником Сарм'єнто – геніального педагога та пророка, від якого було б абсурдним очікувати вміння передбачати майбутнє[75]. Та коли молодий чоловік із неймовірним зацікавленням вислухав вінок моїх тріолетів, які я нашвидкуруч склав у товарно-пасажирському поїзді, поки їхав із Харамі – зі сучасного цукрового дива, із циклопічною статуєю Прапора авторства Фйораванті[76], – переконав мене, що він є гідним представником нашої сучасної молодої літератури. Він не належав до тих нестерпних віршомазів, які використовують кожну бесіду, щоб тільки помучити нас каліками, які народилися з-під їхнього пера: мій співрозмовник був освіченим та скромним юнаком, котрий умів триматися в тіні та прислуховуватися до метра. Потім я його ощасливив однією з моїх од із присвятою Хосе Марті[77]. Проте, дійшовши до одинадцятої оди, я був змушений зупинитися; нудьгою, що її балакуча баронеса навіяла на сеньйора Голядкіна, заразився і наш молодий поет: дуже цікаве явище психологічного зв'язку, я не раз спостерігав його у своїх "пацієнтів". Із притаманною мені простотою, а це дуже важлива риса, apanage[78] для світської людини, я взяв його за плечі й струсонув із такою силою, що він тут же розплющив очі. Щоправда, бесіда, після цього прикрого випадку, mésaventure, вичахла й припинилася, відтак, щоби допомогти розмові розгорітися знову, я почав бесіду про вишуканий тютюн. І влучив у яблучко: Бібілоні пожвавішав. Понишпоривши у внутрішніх кишенях своєї куртки, він вийняв гамбурзьку сигару і, не наважуючись запропонувати її мені, заявив, що придбав її, щоби викурити сьогодні ввечері у салоні. Мені було доволі легко розгадати цей нехитрий прийомчик. Я дуже прихильно прийняв сигару, буквально вихопивши її з рук молодика, і тої ж миті її розкурив. Мені здалося, що, як тільки я це зробив, Бібілоні охопив якийсь дуже прикрий спогад, принаймні саме так мені зчитався вираз його лиця, бо я ще й надзвичайно тонкий фізіономіст. Відтак, зручно вмостившись у кріслі, пускаючи хмари блакитного диму, я попросив його розповісти про свої поетичні здобутки. Темношкіре обличчя засвітилося від утіхи. Я вислухав стару як світ історію про долю літератора, який протистоїть буржуазним смакам і пливе по життю, немов по бурхливому морю, прилаштувавши на спині фантастичну, казкову мрію[79]. Родина Бібілоні, багато років віддавши фармакопеї та життю в горах, все ж таки змогла залишити кордони Катамарки і переїхати у Банкаларі. Там і народився наш поет. Його першим учителем стала сама Природа: з одного боку – батьківські сільськогосподарські угіддя, а з другого – прилеглі курники, які він так любив відвідувати, коли був дитиною… у темні безмісячні ночі, озброївшись вудкою, щоб ловити курей. Після вкрай нелегкого навчання у початковій школі, що знаходилася за двадцять чотири кілометри від дому, поет повернувся до рідних полів і просторів; він познайомився з благодатними і клопіткими радощами роботи на землі, які заслуговують значно більшого визнання, ніж усього лише чиїсь-то бездумні оплески. Несподівано автора врятувало журі літературного конкурсу "Косинус Вулкан": його книгу "Катамаркеняс (спогади з провінції)" було відзначено нагородою. Грошова премія дала змогу молодикові помандрувати рідними краями, що їх він із такою любов'ю був описав. А тепер він, зібравши щедрий урожай романсів та вільянсіко[80], повертався до свого рідного Банкаларі.
Ми перейшли до вагону-ресторану; бідному Голядкіну довелося сісти біля баронеси, ми з падре Брауном розмістилися навпроти за тим же столом. Зовнішність у священика була невиразною: темне волосся, пласке округле обличчя. Проте я дивився на нього з дещицею заздрощів. Ми мали нещастя позбутися наївної дитячої віри, а тепер не можемо видобути з нашого холодного розуму і здорового глузду той цілющий бальзам, яким лікує своїх мирян церква. Проте скажіть, чи багато користі має наше століття – це сивоволосе, перенасичене дитя – від глибокого скептицизму Анатоля Франса[81] і Жуліо Дантаса[82]? Усім нам, вельмишановний Пароді, так не вистачає хоч краплини наївності та простоти…
Я тільки доволі туманно пригадую те, про що йшла мова того вечора. Баронеса постійно опоряджала виріз своєї сукні, пояснюючи це нестерпною спекою, і весь час норовила притулитися до Голядкіна – звичайно, щоби привернути до себе мою увагу.
Голядкін радше не звик до такого поводження, він марно намагався хоч трохи відсторонитися, чудово розуміючи, яка плюгава роль була йому відведена, відтак нервово починав говорити на теми, які насправді абсолютно нікого не цікавили, – наприклад, що ціни на діаманти скоро впадуть і що неможливо підмінити справжній діамант підробкою, розкриваючи різні фахові деталі. Падре Браун, який, здається, забув, що перебуває у вагоні-ресторані дорогого експресу, а не серед своїх парафіян, раз по раз повторював парадоксальну істину, що спочатку потрібно звести зі світу душу, щоби згодом її врятувати, – а це ж низькопробні візантійські фокуси, які заяложують істинний сенс Євангелія.