Ви заховалися у своїй ніші, хтось би сказав – у будці спостерігача, тому навіть подякуєте мені за те, що я намалюю вам цю, власне, живу картину: атмосфера, яка панує в "Ель Нуево Імпарсіаль", досить цікава для дослідників. Це колекція таких диваків, що можна вмерти від сміху. Скільки разів я повторював Файнбергові: "Навіщо тобі витрачати два песо на квитки на Ратті[233], якщо під боком маєш звіринець?" Якщо чесно, його макітра для такого занадто тверда, бачили б ви того придурка з фарбованим волоссям, воно й не дивно, що Хуана Мусанте так швидко перевела стрілки перед його локомотивом. Ця Мусанте, щоб ви знали, там наче господиня, вона дружина Клавдіо Сарленги. А сеньйор Вісенте Реновалес[234] і згаданий вище Сарленга – це подвійна сила, що управляє цим закладом. Три роки тому Реновалес взяв Сарленгу в компаньйони. Старий втомився воювати сам проти всіх, вливання нової крові "Ель Нуево Імпарсіаль" справді пішло на користь. По секрету розкажу вам, сеньйоре Пароді, одну річ: зараз справи в готелі йдуть значно гірше, цей заклад – бліда тінь того, що було колись. Звідки взявся цей клятий Сарленга? З Пампи, і здається мені, що йому звідти припекло вшиватися. Дивіться самі, він відбив Хуану Мусанте в одного поштаря із Бандерало[235], а поштар той був божевільним і справжнім бандитом, і притому саме йому вони наставили роги.
Сарленга знає, що в Пампі такого не пробачають, то він сів у поїзд і потягнувся до столиці, в район Онсе[236], де можна легко загубитися між людьми, якщо я все правильно розумію. А от мені не було треба ніякого Лакросе[237], щоб заникатися. Я зранку до вечора живу у своїй кімнатчині, у цій дірі, і начхати мені на М'ясника з його бандою, котрі верховодять в Абаста і не знають, куди я подівся. Я ж, навіть коли їду в автобусі, про всяк випадок корчу гримаси, щоб ніхто мене не впізнав.
Сарленга справжня тварюка, ось тільки вбраний у людський одяг, але не вміє поводити себе з людьми, одне слово, за ним тюрма плаче, хай тут присутні не ображаються на мої слова. Все ж я не кривитиму душею, зі мною він був добренький, лише раз на мене руку підняв – був під мухою, я спочатку не звернув на нього уваги, бо мав день народження. Винна в цьому Хуана Мусанте, вона звела на мене чорний наклеп, бо запхала собі межи вуха, нібито я, щойно смеркне, біжу в сусідній квартал на раз-два-три до красунечки із шиномонтажної майстерні. Я ж вам уже казав, що Мусанте від ревнощів темніє в очах, притому ж вона знає, що я стараюся далі ніж наше патіо носа не витикати – сиджу, весь забившись у свій закуток. Але ні, вона побігла поскаржитися на мене до Сарленга: нібито я прослизнув до неї у пральню самі знаєте для чого[238]. А той на мене накинувся, наче окропом облитий, і я його розумію. Якби не сеньйор Реновалес, який сам своїми руками приклав мені до ока шматок сирого м'яса, я навіть не знаю, що зробив би з тим Сарленгою, тому що я озвірів. Наклеп – він наклеп і є, щойно глянеш тверезо на речі – істина спливає на поверхню, визнаю, що фігурка у Хуани Мусанте така, що від неї можна втратити спокій, але я, як самі бачите, птах високого льоту, у мене була історія зі справжньою сеньйоритою, яка нині працює манікюрницею в доброму місці, а потім ще з однією неповнолітньою, яка колись конче стане зіркою на радіо, тож на принади Мусенте я б нізащо не повівся, бо на принади клюють хіба подібні до приїжджих із Бандерало[239], а столичні, як я, такими нехтують[240].
Як пише у своїй колонці тип в окулярах з "Останньої години", приїзд Тадео Лімардо до "Ель Нуево Імпарсіаль" цілий покритий таємницею[241]. Його наче сам Мом[242] привів сюди під свої масні жартики з анекдотиками, але наступного року Лімардо з Момом на карнавалі таки не побачаться. Баста, з кінцями! Натягнули на нього дерев'яне пальто і віднесли його на Кінта-де-Ньято, тут не допоможуть навіть інфанти Арагона[243].
Моє серце б'ється в одному ритмі з серцем нашого міста, кажу це вам без зайвої скромності, відтак я позичив у слуги, що працює на кухні, костюм ведмедя, тому що слуга цей – справжнісінький мізантроп, на різні святкування він переважно не ходить, і навіть для танців не робить винятку[244].
Низько поклонившись клятому готелю, я вийшов ковтнути кисню. Хочете вірте, хочете ні, але того вечора стовпчик на термометрі побив рекорд зі стрибків у висоту, було так гаряче, що аж до дідька смішно. Потім оголосили, що до вечора дев'ятеро чоловік отримали сонячний удар. А тепер уявіть мене: я прогулююся з волохатою мордою, звичайно, з мене струмками стікає піт; поволеньки я починаю подумувати, як би то зняти із себе цю жахливу ведмежу шкуру, адже в нас є місця, де темно хоч в око стрель, і якби туди приблудив хтось із нашої мерії, то згорів би від сорому. Отож раз я вже щось постановив – крапка! Та, як тільки я остаточно вирішив зняти нарешті той триклятий костюм, переді мною з'явився знайомий продавець з ринку; таких, як він, іноді заносить і на Онсе. Мої легені вже тріумфували, бо я встигнув хапнути свіжого повітря, а довкола на кожному кроці стояли всілякі мангали та решітки на вугіллі, але тут я буквально остовпів і мало не втратив свідомість: зирк – аж коло мене стоїть один старий, одягнений як паяц, він за останні тридцять вісім років жодного карнавалу не пропустив, причому кожного разу пиячить зі своїм земляком з Темперлея[245]. Так ось, цей ветеран, попри те, що в нього вже голова, наче сніг, побіліла, не розгубився; одним махом руки він зірвав з мене ведмежу голову, ледве без вух не залишив, але вуха мої, на превелике щастя, міцно пришиті. Словом, чи то він особисто, чи то його дружбан у блазенському капелюсі (хтось із них або вони разом) вкрали у мене ведмежу голову; та я на них не серджуся, це я сам поводився як останній дурень, тому вони мені все гарно пояснили, я дістав те, на що нарвався, волоцюзі – по заслузі. Одне тільки прикро: тепер той слуга з кухні зі мною не розмовляє, бо він, здається, запідозрив, що голова ведмедя, яку в мене вкрали, – це та ж таки голова, в якій на карнавальній бричці сфотографувався доктор Родольфо Карбоне. До речі, про брички: одна з них, з якимось пройдисвітом на козлах і добрим тузінем ангеликів, доправила мене до моєї домівки. Це тому, що карнавал на той час уже потроху загасав, а я, якщо чесно, падав з ніг від утоми. Мої нові друзі закинули мене на самісіньке дно тої брички – я тільки захихотів до них на знак вдячності. Відтак я їхав собі, неначе справжній пан, і стиха підсміювався, а зовсім поряд із бричкою, краєм дороги, шкандибав якийсь незугарний нікчема, селянин, сухий, мов той скелет, і вкрай кепський на вигляд, він ледве тягнув за собою свою фіброву валізу, а ще – якийсь задрипаний пакунок. Я запросив бідолаху сісти до нашої брички.