У Пілар, у маєтку Командора, що знаходиться безпосередньо коло маєтку "Ла Монча", є все: парки, розплідники, оранжереї, обсерваторія, сади, басейн, клітки з тваринами, поле для гольфа, підземний акваріум, господарські будівлі, спортивний майданчик; усе це власність командора Санджакомо. Він – старий невеличкий на зріст чоловік, сповнений життя, з пронизливим поглядом, сангвістичною будовою тіла, з вусами, що немовби вкриті інеєм, і з блискучим, тонким почуттям тосканського гумору. Притому він – справжнісінька гора м'язів; бачили б ви його на стадіоні, на треку чи на дерев'яному трампліні.
Тепер від моментальної фотографії я переходжу до кінозйомки, ось зараз почну розповідати вам біографію цього славетного популяризатора добрив. Дев'ятнадцяте століття іржавіло, дрижало і скімлило у своєму інвалідному кріслі (це були роки моди на японські ширми і скрипучі велосипеди), коли містечко Росаріо відкрило свою невимовно гостинну пашу перед італійським іммігрантом, а точніше, перед італійським хлопчиськом. Питання: а ким же був цей хлопчисько? Відповідь: командор Санджакомо. Неуцтво, мафія, історичні потрясіння, сліпа віра у майбутнє Батьківщини – ось його лоцмани у життєвому морі.
Державний муж, наділений консульськими повноваженнями – можу засвідчити, бо так воно і було насправді, – сам консул Італії, граф Ізидоро Фоско[143], передчув моральні сили, що крилися в юнакові, й не раз обдаровував його порадами.
У 1902 році Санджакомо боровся з дійсністю у той спосіб, що сидів на дерев'яному передку брички, приписаної до Санітарного управління. У 1903 році він уже керував цілою армадою бричок, котрі розвозили сміття. З 1908 року – а якраз цього року його випустили з тюрми – він остаточно пов'язав своє ім'я із сапоніфікацією відходів[144]. У 1910 році він захопив чинбарні, а також пташиний послід, у 1915 році чіпким поглядом зауважив можливості рослинного соку[145]; щоправда, війна розвінчала всі ці ілюзії – і наш боєць, опинившись на грані катастрофи, надзвичайно різко змінив курс і зосередився на ревені. Італія всі сили вклала в призов. Санджакомо з іншого берега Атлантики відповів на заклик: "Єсть!" – завантажив цілий корабель ревенем і доправив його до окопів. Він не зважав на протести темних і неґречних солдатів, його провіантом були забиті всі пристані та склади у Женеві, Салерно та Кастелламаре; між іншим, від такого сусідства навіть найбільш густонаселені квартали часто порожніли. Ріки провіанту принесли йому нагороду: груди новоспеченого мільйонера прикрасила стрічка з Хрестом Командора.
– Ну хто ж так розповідає? Мимриш собі щось під ніс, наче сомнамбула, – різко промовила Маріанна та їдко додала: – Перш ніж Санджакомо став Командором, він устиг одружитися на власній кузині, яку наказав привезти з Італії; та й про нащадків його ти ще зовсім нічого не говорив.
– Визнаю, я потрапив у сіті власної велемовності. Наче аргентинський Веллс, я пливу проти течії часу. Зараз я зроблю зупинку біля шлюбного ложа. Наш витязь зачав первістка. На світ Божий з'явився Рікардо Санджакомо. Мати його – особа доволі дивна, цілком другорядна, вона дуже скоро сходить зі сцени і помирає у 1921 році. Цього ж року смерть (а вона, наче листоноша, зазвичай дзвонить двічі)[146] забрала до себе покровителя Командора, який ніколи не відмовляв йому в підтримці, – графа Ізидоро Фоско. Кажу вам – і повторю це без жодних вагань: Командор від горя мало не збожеволів. Піч крематорію пожерла тіло його дружини, проте лишилося її творіння, її рельєфний відбиток – немовля.
Батько, скеля моральності, присвятив себе вихованню дитини, він обожнював малого. Прошу звернути на це особливу увагу: Командор – жорстокий диктатор серед підлеглих, щось на кшталт гідравлічного преса поміж машин, але вдома він був для свого сина найніжнішим із пульчинел[147].
Тепер камера покаже вам Командорового нащадка: сірий капелюх, очі – як у матері, тонесенькі вуса, рухи – як у Хуана Ломуто[148], ноги – наче в аргентинського кентавра. Він герой доріжок басейнів та іподромів, крім того, він юрист, отже, перед нами людина цілком сучасна. Мушу визнати, що у його збірці віршів "Зачесати вітер" зовсім не важко віднайти міцну систему метафор, там є і чіпкий погляд, і певні проблиски нової форми. Думаю, наш поет свою творчу напругу краще розкриє у жанрі роману. Передбачаю, що якийсь маститий критик відзначить, що цей іконоборець, перш ніж зламати старі форми, скопіював їх; треба визнати, що ці копії вирізнялися суворою науковою виваженістю.
Рікардо – надія Аргентини, його розповідь про графиню Чінчон – це археологічне дослідження плюс специфічний неофутуристичний дрож. Мені мимохіть напрошується порівняння з фоліантами Ганді, Левена, Гроссо, Радаеллі. На щастя, наш першопроходець не самотній, Елісео Рекена[149], його самовідданий молочний брат, іде слідом за ним і надихає на небезпечні мандри. Змальовуючи портрет вірного супутника Рікардо, я буду лаконічним, наче удар кулака: будь-який великий романіст займається насамперед центральними постатями роману, при цьому другорядні фігури щоразу залишає перам меншого масштабу[150]. Рекена (звичайно, він заслуговує на повагу як factotum[151]) – один із численних позашлюбних дітей Командора; він не гірший і не кращий за інших. Ні, неправда! У нього є яскрава риса, яка вирізняє його на тлі решти: він із незрозумілих причин схиляється перед Рікардо. А тепер у кут зору і фокус моєї лінзи потрапляє персонаж, пов'язаний з грошима та біржею. Я зриваю з нього маску – і ось перед вами Джованні Кроче[152], управитель при Командорі. Його вороги зводять наклеп, наче він – уродженець Ріохи[153], наче його справжнє ім'я – Хуан Крус. Одначе ні, це неправда; його патріотизм загальновідомий, його вірність і відданість Командорові незламні, а ще в нього дуже неприємний акцент. Командор Санджакомо, Рікардо Санджакомо, Елісео Рекена, Джованні Кроче – ось квартет чоловіків; і саме з ними Пуміта провела останні дні. Буде справедливо, якщо я залишу безіменною юрму найманих робітників – садівників, пеонів, конюхів, масажистів…
Маріанна не витримала і знову втрутилася: