Одноокий велет на першому судні — півнагий силач із трикутним тавром між очима й жовтою плоскінню волосся над понурими брівми невільника — підніс свій короткий гранчастий молот і ждав, щоб його пустити з усіх сил на дубовий пень, теж під залізом. Одноманітними ударами, рівними, як биття серця, він мав дунути ритм у роботу весел.
То князь дав знак із коня: з грюкотом ланцюгів піднесено останній якор, дванадцятий. Велет підвів правицю, металічний зов молота пронісся над водами. Згідним, пісенним рухом знялися й опустилися весла.
— О-о-ге! — крицеві надми з міццю рванули ліс вітрил і понесли, як гори.
У повстяниці через плече над панциреміз мідяних виток, Гельг стояв край керми на чоловому судні, яснозорими очима дивився на схід, давно мріяний, у насолоді нюхав вітер розцвілих берегів.
ВЕЛИКА ГЛУША
Густолита буковина осталася глибоко внизу із своїм криком шулік, танком білок і свистом сойки. У вечірній заграві царювала чорна сосна, з чатинням сухим і дзвінким, як скло. Повітря стало солодке та пахливе, ніби сир із полонинського молока.
Байбуз, що їхав попереду всіх, загомонів із далека:
— Дід!
Перед їздцями блиснуло вквітчане лоно долини, а в ньому, мов зіниця в очі, озерце. На відшибі ж жовтявіла квіттям самітня липа. Над нею дзижчали ще смугасті дикі бджоли.
У пень липи вперся кам'яний Волос, ніби старець серед далеких доріг. Припочивав.
Мудрий і байдужий лик божества та обколупані плечі, криниці зябликів позаплітав удесятеро п'ялун й обвили павучі нитки з лісовим пометинням. Липа кутала все це в довгі кетяги — запашні, літні тіні. Так голубить усяку недолю ніжність, сум і милосердя.
— Ой-га! — мов один, скричали їздці і вдарили об поли руками.— Ой-га, клята, на сутич, на незахідні місця!
Бурштиновий промінь затріпотів верх каменюки і щез. Це рванулася до втеки вивірка, руда, аж чорна,— з простертої долоні лісового бога вона вилузувала горіхи, що їх поклав там колись побожний козій, волоцюга.
— Весела живина, та на перехід недобра...— позіхнув Байбуз. Стали.
Зблизька Дід видався такий неохайний та опущений до віку, що князь рухом влучним, як слово, здер павутиння з пліч святої старини і скинув його з рогатини геть.
Тоді ж простер над головою коня руку, обмотану повіддям, і замкнув себе в душі.
Молився відвічному пістунові марги? Чинив хвалу вквітчаному лону долини?
— Ще трохи, й добилися до Великої Глуші. Місяць ішов назирцем, тіні вгорнули світ. Дедько допав перший лісової улоги, опер меч об пень, проколений громом, і скрикнув до слуг, до путнього рою:
— Джерги — сюди!
Скочили розстеляти бурнасті веретища ради ночі, прив'язувати коней, розузлювати ворохи з харчами, коли там, де купою стояли ловецькі пси, вчепилися собі в в'язи два лягаві з червоними латами, з лапами міцними, як у ведмедів...
Зчинився клекіт, посипалося у посмерках зелене пір'я корчів, моріг, поритий кігтями, вкрила курява. Кукша, псар, не зараз вицвяхав з-поміж сутолоки причепистого Мончукового пса, з сивим пругом на хребті, як гаддя, верховода гризні.
Зелень, фіалкова від вечірньої спраги, обізвалася пахощами — диким маком, маруною, першим солодким сном. Мабуть, мріяла з усіх сил про крупчасту росу, ще й дощик громовенький... У затишкахпоковтував крилатий бортник, наковтач,— поковтав і став. Це місяць чарівник запалив трепетливі посвіти над його головою й ринув долі чорної стіни дерев, гей вода, що б'є почерез греблю білими й золотими сіявами.
То наковтач знать молився місяцеві мовчанням.
Бистрий Юрша Байбуз устромив тепер рогатину в могилку попелу на згарі.
— Ото добро в дорозі Сварожий дар, веселий! Якісь навипередці оставили грань!
Наметав між іскри смоляного пруття, побігла по травах гірка сива мряка. Рад із себе та відпочинку, Юрша збив ковпак на молодого чуба і потягнувся ліниво в тім рутьманім своїм таламані з чорними кісками продовж пліч, гладкий, зеленобокий.
Це був Юршин службовий день, і він збликав очима на Мстиславича, чи не кличе його, але той не виронив слова. Перед битвою або ловами їв обмаль та мовчав.
І тепер сів на якийсь там камінь-зашибанець, під чорну вільху, що в осені остання рудіє, спершу погострив свій меч на залізній бабці, от як косу, а тоді вже спробував тятиву лука закарлюченим нігтем правиці.
Лук був старосвітський, чорний, з обидвох кінців прикрашений головою сернюка, ритою, як у глині, сильно грубими нарізами. З насолодою звіролова князь прихилив вухо до торкненої тятиви, вона ж подала йому дивну відповідь... Це було ніби слово в незнаній мові, їдке, як блекіт, скрипливе, гей ржа...
Дехто озирнувся, а Держко з Колоденця покмітив поволеньки та здалеку:
— Твердий ловець, без жарту твердий! Що вдень не поспіє, увечері надточить. Робітник здалий.
Держко носився пишно й наводив на себе красу, як жінка. Завжди в черевичках, а хоч і в чобітках, руки в перстенях, пояс у золоті, свита вишневого цвіту з лисячим байором, а сам був червоний, ціпкий.
— Добре, що не ворчить на безголов’я, — уповів з горного сідалища під стропом малини Держків побратим, Димша із Викторова.
Він зрізував наддертий ремінь із яловичного взуття та повагом складав ніж у рогові черенки, з письмом.
— Скаже слово, як мороз укреше, — поправив Кмита.
— Видумуєте! Ходить легенько, плює чемненько...
— Еге ж, а заговорить — не треба й золи трепетової.
— Мабуть, сам меду не лиже.
Завели зборище, добули їжу, гомонять.
Уліб із Розсохача ліг долі черевом, кинув на озерце світла кості до гри, кертичим поглядом підморгував до Сенька з Дідушич, що тут же завалився спочивати.
А там, круг Олелька з Библа, що місяць тому вернувся із окраїн світу, зчинилася облога: ніби птах із казки, який торочить усе, що діється на світі в кожну годину дня й ночі, він гомінко та різноцвітно розповідав новини з тисячі доріг.
Обсіли Олелька, як мухи молоко, — обгорілий незнаним сонцем, з вигляду напівчужинець, він розберложився копицею в тім своїм незгірше протертім каптані із жовтим, гей крокіс, підбоєм, загортав чорний чупер поза вухо.
— Тогідь на сам Корочюн, сів я миром у Царгороді. Що ж? Налетіли спомини, галицька кутя, мила в Розгірчі, в’яну! Осідлав я арабського бахмата, від Дальбекира, що за свою віру вгрібається не гірше покійничка Салядина, лечу в ліси з очей самому собі.