Осмникова це жінка, що простеляє на колінах парчу, ткану в птахи й звірі, чоловічий кабат храмовий, жмурить очі проти голки тонюсінької... А ниток в осмничихи три по-через плече: червінь-золото, лазур-срібло й перли, дробинкою.
Вона розглядала з застановою рукав, протертий у лікті наскрізь; шкоду наперстком укрити б можна, проте труд основити наново й розвести орнамент, як в ілюмінатора церковного тексту,— муравлиний.
У якусь хвилину вона доглянула хоровод і володаря проти себе... З шанобою схилила біле чоло, ждала, аж проїде далі, та сивогривий став.
А князь — грізна мова, з-під шолома до неї:
— Грішно тобі над голкою коротати такий день, боярине! Заки відкусиш із парчевого рукава першу свою нитку, я пущу дванадцять кораблів горі водами звоювати море!
Помовчав, сказав ще:
— Дзвони які! Свято яке! Лавор Вовк твій де?
Спаленіла, як річка від заграви (вода прозора, кожний камінчик видно...).
— На пострижинах у Верхотурі, до Косняти у куми поїхав... Мені ж, щоб Дністер не мішав, шитянько оце загадав...
І протягнула нитку з голкою злотоглавом наскрізь: задзвеніли в малих вухах дорогі бляшки, на них малюнок райської птиці із жіночим обличчям.
Похитав Шестикрилець бойовою головою, величавий, темнолиснючий, понаглив коня. Забренчали копита, іскри сипнули об кремінь, княжий шолом блискавками,— згас.
А ласий Яркун із Милованя, в таламані, як розмайран, повз терненького плоту шепотом, мимолетом:
— Хіба таким очам самітно сумувати? Хіба таким пальцям голкою пил збирати?
Вона оперла малу долоню об стан, розсміялася дуже звисока:
— Лестиш, як гадюка з золотими рогами! — закликала.
І враз укрила від самої себе сльозу, одну тільки, миттю вичарувала в уяві своїй картину: всього в іскрах, як алмаз верхівця.
Вона немов гналася на ньому понад провалля, розгойдана бігом аж до стиску серця. Перелітала в мріях рівнини під шовковистим зіллям і ловила в лету дорогі шпильки з дзбанятками на пахощі, що сипалися з її волосся до ніг зачарованих людей.
Краєм завою торкала, здавалося, джерела, що б'ють з-під дикого каменю, заслухані в свою ясну пісню. Брела зі сміхом щастя сверготливі води й бачила орла у ржавім пір'ї, літковім, як засягом крил за сім довгих віддихів — бере під себе сонце.
Хіба не була вона стократ вільніша від Лавора Вовка, що важкими від хмелю чобітьми вростав тепер у засмічену долівку Коснятиних пекарень? І чи її мрія не була дійсністю, вищою за кожну іншу?
Вона розправила пальцями на колінах знищене в парчі місце і, як клейнод на світло, суворо та рівно, вивела з основи перший барвистий стіб.
А тоді підняла голову й прислухалася — десь там кричали щосили:
— Слава! Сла-ва!
Лан людей колихався саме над Дністром в усі краски, які де є на світі. Князь вигравав конем на збоччі ніби витязь із билини, а почот розвинувся побіля нього у три ряди, як у низку крил, писаних золотом. Ущухло довкола — і тільки дзвони, дзвони, дзвони...
Сивуватий, із молодими рухами, Олексій Ангел зіскочив тепер із коня та ждав, поки його слуги розпинали над рікою крісло-шатро, оббите візантійським пурпуром з левами, і ставляли такий сам підніжок. Опертий на грушковій лісці, різьбленій у лавр і пшеничне колосся, що її держав, як войовник копіє, Олексій терпко приглядався картині. Він мерз завжди після теплого підсоння своєї країни, ще дужче вранці над рікою, й з оспіхом запинав тепер на грудях плащ свій із самоцвітною фібулою.
Твердята говорив саме до нього із шанобливим спочуттям:
— Півдня їзди від Галича, в Дністрових ярах, Ваша Світлосте, є закутина, де буває літком так тепло, як у аравійській Джедді...
Простоволосого, оголомшеного сонцем і людьми, вели саме до князя під обидві руки теслю з гір, ніби молодого трохи під хмелем. Ялося, ще й як, похвалити гідну роботу.
— Добре! — загукав князь в одно слово.
Він обтряс прожогом важкий перстень із пальця, перстень із світлим рубіновим оком, та як ціляв із лука, без помилки, так зручно кинув золото у верховинцеву крисаню.
— Сла-ва! — залунало, як грім, і радісно котилося світами.
Гельг під'їхав тепер ближче, відібрав із княжих рук хартію для цісаря з низкою печаток, втиснених у шовкове плетиво.
— Пам'ятаєш, князю,— сказав півголосом,— такий самий день був у ранній молодості твоїй, у Володимирі, як задушив ти парда голіруч? Я поклявся був тоді вести твої кораблі чорноморськими дорогами! Держу слово, веду!
Змовк зворушено й за хвилину:
— Через це й різьблений пард на причолі мойого судна.
І вказав щогли не з повсті, як інші, але з дорогоцінної паволоки.
— Круг замикається,— відповів князь не зараз.— Давні яви, поранкові, перехрещують мою вечірню дорогу.
Він дивився тепер на розпочату Богослужбу.
Митрополит Сава став саме до врочистого молебня на пристані. Перший диякон зодягнений у стихар, увесь білий посеред далини, подавав йому пояс, наруквиці, срібні ризи й митру в дорогих каменях. Другий диякон, темний, як коптійський херувим, у льняному ефоді, перекладав повагом зелену заставку поміж пергаменові карти святої книги, в емалях і коралевих розсохах. А чтець канонів, із дівочими, м'якими устами, станув над похилими плічми владики з рипидою, крилатою головкою янгола, двигненого на лісці з червоного дерева.
Їх окружили хлоп'ята в далматиках із сапфіровим, мов косатень, обшиттям, тьохкатий хор дитячий, дисканти, вишколені по-пташиному, голівки, стрижені високо, з русими й чорними вихрами волосся.
А владика сіяв на підвищенні, як стовп огню в сріблі риз і пахливій тугості святих полотен, дрижав від величної мелодії й димів фіміаму:
— Водні пруди підняли, Господи,— пруди водні підняли свій гомін, водні пруди загучали бурханням...
Хлоп'ячий хор розлягся чистим строєм, а тоді самітний чудовий голос, аж темний від краси, жалібний по береги, затьохкав на висотах стихир світильний, хвалу дня...
Князь стягнув сивогривого, як чарівне гаддя, й у пориві, що його ховав глибоко за суворою задумою обличчя, вказав Гельгові голубі кораблі, новороджені, їх красу не-червиву:
— Бережи їх! — сказав твердим шепотом.— Це мої пальці на стінах Візантії! Мої руки понад степовим морем!
Спускали судна з якорів; серед лопоту вітрил вони колисалися злегка, низом обганяла їх полохливими бризками морщинка Дністрова. Гребці з підкоченими рукавами тривали на своїх стійках.