Оп’янів від герцю чисто, аж глянь: із лісової пригори джерело біжить... Обмарило мене! Сім струй, води ж не видно, тільки немов найтоншу пряжу безголосий вітер колише. Зовсім ніби привид у білих серпанках опер плече об кам’яне узголов’я й зорить однією блискучою стужею з-під неживих вій...
Як не жбурну собою навтеки! Опинився я біля Гагії Софії, у гладкої дворової вертлюхи Поліксени. А її тереми ходять ходором: протозебастів син украв, кажуть, свою мачуху, а з нею великі скарби, між ними сльозу Христову й утік поза Тавр в Малу Азію. Злодій біг гостро, не помогли вогневі сигнали, подавані з царгородських веж горі святого Авксентія.
— Хіба ж він справді вкрав, той молодяк? — простодушно заступився за втікачем Держко, жонолюб. — Пошанував тільки, нехай дар божий не марнується.
Засміялись грімко з тієї циганської оборони, й Олелько посолодив губи з непитої Димшиної судинки і правив далі.:
— Іншим разом гостював я в Сен-Дені під Парижем, у красномовного абата Фулькона. Граємо в кості, кормимо голубів, риємося в миршавих палімпсестах, ллємо в пугарі сонце...
Одного дня абат виїхав із чорноризцями на богослужіння до Нотр-Дам, де Филип Август мирився з Інгеборгою (проте живе далі з жовтоокою Агнією, панею Мерану...) На схилку дня люто зв’ялила мене нудьга, забаг я відвідати сусідський хутір, одинцем. Минув монастирський сад, винницю й вийшов у сумерках на поле, коли поміж бур’ян і каміння покотилася до мене людська голова з огню, як місяць уповні, кривавий... Я навздогін, з мечем, а вона між терня, у лопухи, плигнула в розриту могилу на цвинтариську...
— Біс! — запевнено гукнув Добриня.
З-поміж грані, що розсипалась в пил, високо стрілив огонь, радісний, молодечий, захопив посвітом збічну деревину, лизнув попіл й із співом згас.
Бибельський покотив туди на підмогу берестову гілляку, що з шипотом обганялася жарі, й правив:
— Абат через місяць із перепою помер, і я переїхав до Іспанії з одним альзаццьким ченцем-вагантом. Трохи недоставало, був би я попав у побожний почот.Петра Католика, але саме прийшло кортесам на ум учити свого Порфіроносця, по чому міра солі. Вчили так, що папа Інокентій не скоро побачить іспанську данину!
— Не талан, не закон правлять світом, — вдумливо зворкотів Дедько, бувалий.
— Світом править не талан, тільки кріпка воля! — ніби з пращі вдарив словом Мстиславич, і всі туди повернули голови. Але він замовк наново, простягнувся з ломотом на ввесь ріст, закликав до ніг улюбленого пса, меч придавив грудьми й кам’янів, мов різьба на диптихоні.
— О, Інокентій — це велич! Не для данин він роздає корони: весь світ хоче християнським учинити! — ворухнув бувалець Держко, аж засвітила на ньому до місяця усяка блища. — Від нього й Лестько свою корону дістав! Що ж, Інокентіїв висланник приїхав до Галича вже в поворотній дорозі з Польщі...
Знизив голос до шепоту:
— Кажуть, що князь про привезену йому королівську прикрасу ні словом не дозволив послові згадати. "Корона я сам!" — перебив із місця... Ця справа, відомо, давно вже папою приготована, і князь, що на всі боки ворогам відбивається, ждав тільки ради спокою країни на вінець із папських рук. Але князем вергло це, що хтось третій пробував поруч хреста встромити меч.
— Ваша Світлість, як хлопчик, — так із усмішкою наполоханий висланник, — цей теж повторює щораз: я сам!
Знявся обережний гамір у прочутті чогось незвичайного, й Держко важко зупнився, аж стихне:
— Тоді князь, мов ігрою, став брати посла на поглум, заговорив їдко при поселюванні по всяких державах війська ченців, що знову розбудили, від негодування, приспане поганство. Із здивуванням зауважив далі, що посол вибрав таку обхідну дорогу, коли до Галича куди ближче угорськими ворітьми... А що все-таки князь із заходом дружить, то, мов ніколи нічого, попрощав висланника в добрі:
— Занесіть від мене великому папі бажання многих літ!
І доки висланник не відійшов, збентежений своїм помилковим кроком, відповідальністю, князь став з міццю на степенях престольного місця, як беркут врослий в руське небо.
Стало тихо: хто йшов у думках за шпарким беркутовим летом, хто за геройським серцем, а всі позирали тайком на князя, немов уперше збагнули грізний чар його душі.
— Оповідай далі, Омельку, про свої мандри, — добре згодом забалакав Байбуз. — Хоч ми й не домосидці, але в такі світи ніхто з нас не ходив...
— І чого б мені сторчати при вас, як квочці? — весело чубатився Олелько, рад хвалі. — Доріг зарубаних нема, а були б, барда від чого?
— Пропадай де хоч, шибайголово! — побажав у півсні Войслав п’яниченко і рвучкими глотками спорожнив чималий бурдючок, що його держав в обіймах, немов скарбницю.
Мимрив:
— У цих анахтемських вертепах монастиря — на лік... Мемо дорогою тулученят пекти та над курищем рвати, як собаки. Бодай тобі не зоряло!
З цим прокльоном увізся в дорожнє накривало, ліг.
Тут Юрша промостив собі дорогу до вітрогона і пролепетав над його плечем, чисто полум’я по чатині:
— А стави на Глібовичах, браток? Були боброві гони, як писанка, той у світ — стави жидовинові... Кажу тобі, не годуй ти дідька під пахою!
Олелько обганявся від цього скоботу обидвома руками:
— Гов! із коренем мене вибирають! Дайте жити, не коренуйте!
— Чи хоч у твоїй голові розум горі коренем не виростає? — легкопливно поспитав Апостол. — Бо така мова, як вертеп, ні доріжки, ні пуття.. Хіба би який монастирський хитрець від кисті й клею переповів її ладом для людського пожитку.
— Або те все правда, що на весіллі співають? — пустив трійло Дідух.
Цей із Библа спалахнув жалістю:
— Горе мені, непосидющому! Стільки всякої всячини плигало перед очі, аж справді гублю лік, куди що прикласти. Замерехтить іноді темний садок, на небі біле пір'ячко, стежки поміж шевлію, негоден здумати, котре дівча, коли веселило мене там чорними бровами? Зувиджу, мов у сні, муравою оброслі мури старинні, на них легіт коли ше пирій, високо ж, у шкловому повітрі, пінія, зелена, гей рута, застигла на блідім вечоровім небі... Ватопед? Хиляндар? Коли ж промигне в думках якесь обличчя бажане й вороже, ніби зв'язане зо мною досмертною тайною, не годен розкусити, чи справді по дорозі до Алеппо взяв я в полон мавританське княжа, чи це тільки мені так здається?