Шенбрунн

Страница 3 из 3

Первомайский Леонид

Отто прийшов ранком і приніс для Міцці тістечко і пляшку французького коньяку для себе. Міцці хотіла одразу з’їсти те тістечко, бо вже давно забула про такі речі, але Отто сказав: "Зачекай, нам треба з тобою поговорити…" Він почервонів так густо, що навіть шкіра між волоссям на зігфрідівському черепі палала в нього. Він сам знайшов келишок і, сівши за стіл, став пити коньяк. Він випив півпляшки і тоді тільки почав говорити, мішаючи брутальну лайку з п’яними сльозами: "Ти обдурила мене, — ридав Отто, — цей пархатий — твій батько, і я тепер заплямований навіки через те, що я не просто спав з тобою, а любив тебе, як сонячний промінь, як соловей кохає троянду…" Він був сентиментальний, як усі вестфальці, він щиро кохав мою Міцці, і йому важко було розлучатися з нею. Він без кінця говорив і пив, пив і говорив, відтягуючи останню хвилину, а Міцці сиділа бліда і спокійна і, наче зачарована, дивилася на тістечко — трубочку з кремом, — яке вона поклала на синю тарілочку з золотим пружком… Але Отто не дозволяв їй з’їсти тістечко, він називав її то ніжними словами, то лаявся, як фельдфебель в казармі. "Я ще не все сказав тобі, моя крихітко, я знаю, що тебе звуть Фріда, і можеш не дивитись на мене блакитними очима, я вирву тебе з мого німецького серця, і хоч мені повік не змити з себе ганебної плями, я буду знати, що у вирішальну мить я повівся як вірний солдат фюрера і гідний син німецької батьківщини…" А Міцці весь час мовчала, тільки часом підводилась і цілувала мене в плече, бо я також був при цьому і також мовчав у своєму кріслі біля вікна, на якому завжди лежала книжка віршів молодого поета, якого вбили на Бреннері.

— Тепер ти можеш з’їсти це тістечко, — раптом сказав Отто.

— Дай мені шматочок, Міцці, — сказав я.

— Ні, тату, я так давно не їла тістечок, — відповіла Міцці.

Вона впала з крісла ту ж мить. Я мовчки схилився над нею.

Отто вийшов, не глянувши ні на мене, ні на справу рук своїх. Вночі прийшла фрау Шульц і сказала:

— Ходімте зо мною, вам не можна тут залишатися.

Вона звеліла мені зняти черевики і привела до себе на шостий поверх. Там був чулан без вікна, схожий на шафу для білизни. Вона поставила туди крісло і принесла теплу каву в термосі. "Спасибі, фрау Шульц, — сказав я тій немолодій жінці, — я боявся, що ви ненавидите нас, ви не віталися зі мною стільки років…" — "Ви сліпий чоловік, — відповіла та жінка, — я не могла бажати лиха дочці мого Альфреда… Невже ви нічого не бачили й не чули навколо себе стільки років? Вони померли, мій чоловік і ваша дружина, не треба думати про них погано, вони любили одне одного, і я любила вас усе життя, і тільки ви не помічали цієї любові, вам не потрібно було кохання, ви любили тільки свою Міцці, дочку вашої дружини і мого Альфреда…" О, як вона плакала тієї ночі в малій комірчині, схожій на шафу для білизни! "На землі є ще досить любові, щоб врятувати цю землю і людей, що живуть і будуть жити на ній", — сказала жінка; і от я живий, я викурив вашу сигарету і зараз піду додому, і фрау Щульц допоможе мені зняти сюртук, почистить його, і сховає в шафу, і дасть мені піжаму, і я сидітиму біля вікна на шостому поверсі і дивитимуся на це печальне місто, на ці будинки й руїни, що стільки бачили і стільки знають, скільки не може знати ні одна людина в світі… Ви кажете, що все вже минуло. Ніщо не минає. Чим довше я живу, тим більше питань виникає у мене. Я занадто старий, щоб дочекатися на них відповіді. Якби моя Міцці знала, що я не батько їй, чи вмерла б вона, рятуючи моє життя? Чому я люблю її, як ні один батько не любив своєї дочки, хоч давно вже знаю все? Чому мені не треба було прощати нічого моїй дружині, треба було тільки зрозуміти? Ви кажете, що все минуло, — я хочу вам вірити. Любов зостається. А злочин? Зуби дракона — не міф.

Ми мовчки викурили ще по одній сигареті. Старий пішов не попрощавшись. Він тикав горіховою палицею в асфальт, ледве згинаючи ноги в колінах, здалеку можна було подумати, що він справді сліпий. Проходила колона наших бійців, вона заслонила його од мене, а коли бійці пройшли — старого вже не було…

Ввечері я пішов на Маріагільферштрасе до паралізованого японського акробата. Маленький зморшкуватий японець з сивою щетинистою головою і блискучими чорними очима сидів у кріслі на високих тонких колесах, його гумові дочки в квітчастих халатиках з широкими довгими рукавами, зачесані, як мадам Баттерфляй, клопоталися біля нього з невимушеною щирою ніжністю. Вони були схожі на нього тією невловною схожістю, що в молодій істоті дозволяє вгадувати прикмети успадкованих рис, властивих не окремій людині, а довгому ланцюгові попередніх існувань. З-під паперового японського абажура світло падало на круглий стіл, де в маленьких філіжанках з тонкої порцеляни парував сурогат кави. Фрау Кароліна Макамура, могутня біла жінка з короною попелястого волосся на великій, гарно виліпленій голові, спокійно, м’яко і впевнено панувала в цій незвичайній родині. Вона доторкувалася до дрібних і тонких речей, що наповнювали її господу, з обережністю велетня, якому доручено доглядати малих дітей.

Макамура, паралізований акробат, говорив щось до дочок по-японськи, вони відповідали йому так само, це схоже було на перегукування тихих птахів на світанні.

— Ви говорите по-японськи? — спитав я фрау Кароліну Макамура.

— Мені це не потрібно, — відповіла вона, наливаючи мені каву в крихітну японську філіжанку, — я й так люблю і розумію їх…

1960 р.