16/ХІІ — 44 р.
Читаю — власне, перечитую докладніше — "Листи до братів-хліборобів" Липинського. Знову переконуюсь: написано цікаво, хоч стилістично важко. Написано місцями пристрасно, з болем і кров’ю. Є чимале ширяння думки і здібність заглибитись. Але... хоч місцями справді розумно, зате місцями просто наївно. Вже час і обставини багато чого рішуче перекреслили з отих його тверджень. Знати ж його радив би кожному укр. інтелігентові. Він, поза всім, збуджує асоціації, наштовхує на багато корисних розмірковувань.
26/ХІІ — 44 р.
Лист від Гординського — теплий, докладний. Між іншим, про мою втечу в Жіліні й залишення всього того остогидлого мені товариства пише, що на це гостріше реагували й були одверто невдоволені лише ті, хто мені заздрив. Ну, правильно. Сприйняли вони цей випадок просто, як і належить обивателям, про інше щось (найголовніше) й зовсім не здогадуючись. Тим краще. А Стефаник у Братиславі розповідав, що мене дехто з них таки міцно лаяв і ганьбив. Тим гірше... для них.
Від Климів лист. Вони в протектораті. Там десь на селі улаштувались і почуваються поки що непогано. Раді за мене. Вони таки справді щиросерді люди.
Йдучи з Лесиком із міста, несподівано зустрів (це було кілька днів тому) інженера знайомого з Жегестова. Не пригадую собі прізвища, бо ііриїхав він туди з дружиною й дитиною в останніх днях перед евакуацією, втік зі Львова. Дуже симпатичний хлопець, культурний справді і, хоч має на собі галицьку луску, проте нутром, здається, здоровший за багатьох "сватків". Отож розповідає, що дружина його й досі в Кракові, де живеться спокійно й вигідно, але сам уже вирядився до Німеччини, шукає приміщення (зокрема в Потсдамі), має вже посаду і, коли остаточно улаштується, перевезе й родину сюди, бо незабаром слід сподіватися совєтського наступу на сході й евакуації Кракова. Розповідає також, що Стефаник Юрко потрапив був на Словаччині до партизанів (отоді, як поїхав на день у Братиславі речі забрати). Тікав він на Мадярщину, але поблизу мадярського кордону його перехопили партизани. Тоді він враз перешикувався й заявив, що саме до партизанів і добувався, шукав їх. Прикинувся простачком і взятий був за помічника кухаря до якоїсь партизанської частини, що стояла у Банській Бистриці. А коли путч кінчався, він утік і тепер перебуває в Братиславі.
Ну, й Юрко! Завжди з ним якісь чудні пертурбації, кумедні пригоди. Хотів би, дуже хотів побачити його, посміятись разом. Слава Богу, що живий. Хоч трохи й дурний, але... добре, що живий. Ще розповідає інженер, що Ірена Бачинська, колишня наша господиня в жегестівській "Гелені", й досі перебуває в Жеге-стові, тільки в іншій віллі. Там спокійно, але життя дороге. Вони з нею листуються. І я напишу їй, коли адресу мені надішлють, бо докладно адреси він не пам’ятає. Попросив я його, чи не допоміг би він, маючи зв’язки з Краковом, зреалізувати мої польські злоті, що лежать у мене мертвим капіталом, обернути їх передусім на сало. Охоче погодився, обіцяв спеціально зайти. Але навряд чи зробить — забуде, мабуть.
28/ХІІ— 44 р.
Чимало різних листів. Заворушились приятелі й знайомі, зачувши про мене. Звідусіль пишуть, вітають. З кожним листом — ніби подув теплого вітерця. Але з-над Дністра, або ж ген-ген звідти, з-над мого рідного, дорогого Дніпра. Це справді трохи гріє і пестить. Хоч трошки ласки від своєї землі — і я вже радий.
Знову Ярко з дорученням тим самим від Дацька. Умовились поїхати 2/1.
Повідомлення в пресі про смерть Маринетті. Цікава, яскрава постать. Скільки шуму було свого часу із тим футуризмом! Сам я, ще юнаком, не позбавлений був певного захоплення, хоч тоді й не міг докладно збагнути суті футуризму. Просто імпонувала екстраординарність, учудненість, сміливість і новизна, в якій вбачалось мені чимало революційного. А потім... потім гризся я з нашими хатніми футуристами, вбачаючи вже у тому футуризмі деструктивно-розкладову функцію, коли якраз для моєї нації найпотрібніше було втілення конструктивних засад. Щоправда, в умовах підсовєтських і наш укр. футуризм на чолі з М. Семен-ком набрав потворних (дуже якраз потрібних большевикам) рис, перетворився на групку літературних безоглядних бандитів, нацьковуваних партією на нас, що становили собою хребет укр. новітньої літератури. Треба ж було їм за всяку ціну цей хребет підточувати і врешті зламати. Але... минувся й бандитський аспанфут, потрапив на заслання, хоч і як прислужувався, М. Семенко, пролетів взагалі, як вихор спочатку і як шелестливий вітрець потім, футуризм у всій Європі, помер і Маринетті. "Все тече", — примітивно кажучи. А життя є життям. І непохитними, владними, лише з певними відмінами, лишаються, як основи, реалізм і романтизм. Розум і серце.
Читаю останнє число "Кр. вістей", і раптом у жалібних рамках повстає переді мною ім’я Орисі Парахопляк з Моршина. Це ж сестра (молодша) Славки, ота гарна сіроока дівчина, що продавала в Кургаузі моршинську воду, так добре вчилась й збиралась цього року до вищої школи до Праги! Вона мені дуже подобалась — і зовні, і вдачею. З неї напевне визріла б поважна сила для нашої культури. В цьому я пересвідчився після кількох наших розмов. І от тепер, під час бомбардування большевиками Новей Весі на Словаччині, вона загинула, про що з глибокою скорботою сповіщають батьки. Який жаль! Яка жорстока несправедливість! Яка, нарешті, огидна, несамовито-безглузда ця війна!
30/ХІІ — 44 р.
Кінчається рік. Кінчається і мій зошит. Який же це був тяжкий, небезпек різних сповнений, хоч і цікавого змісту не позбавлений рік! І скільки тут, у цьому зошиті не сказано. Може, те, що не сказано, було б найзмістовніше, найцікавіше. Та... хай лишається воно там, у найглибших глибинах. До пори, до часу.
І от — з чим вступаємо в Новий рік?
Світ охоплює ще могутніша, несамовитіша буря війни.
Природна річ: що ближче до кінця, то сильніше мусіть бути напруження. Світ (і передусім Європу) охоплює дедалі більше розчарування й величезна втома. Теж зрозуміло. І світ, а найбільше Європу, охоплює хвороба большевизму. Цілком зрозуміло.
Втомлені й зневірені маси легко схиляються до крайности, тим паче, що гасла чистого комунізму такі привабні. Трудові поцейбічні маси прагнуть виходу з того темного тупця, в який загнала їх ця слабо зумовлена й надто жорстока різанина, порятунку прагнуть з цього жахливого зубоження, голоднечі, занепаду, безоглядного винищування, земного пекла. А комунізм стільки обіцяє, перспективно так заохочує, підносить, так заколисує свідомість і почуття найшляхетнішими концепціями великої вселюдської справедливости, соціальної рівности, інтернаціонального братерства! Тим паче, що ось є приклад, живий приклад двадцятикількарічного існування "країни соціалізму", де будують комунізм, де спочатку, як запевняла всебічна пропаганда, справа засуджена на цілковите ганебне банкрутство і де ось тепер виявлено стільки організованости, од-ностайности, економічних зусиль, відданости ідеї й бойового героїчного завзяття. Це ж не вигадки, не омана, а живий приклад. Це ж не якісь теревені, а величезні усйіхи большевицької невідступної сили, що грізним і переможнім походом дедалі рішучіше підгортає під себе Європу. І перемагає тут не лише кількісна навальна сила, але, що б там не було, — і сила духу. Велетенська фанатична сила, сила тієї ідеї, якій рівного чогось протиставити Захід досі не спромігся. Це імпонує. Це переконує. Це діє, поза всім, сугестивно. Магія! Особливо на маси, що знають російсько-азіатський большевизм здалеку, а комунізм сприймають поки що лише теоретично, дещо й романтично.