Крім болю, мене ще мучила потреба вимочитись. Ще з ночі, коли розбудили мене в камері в’язниці, я відчував цю потребу, але не встиг спорожнитися, бо на мене грізно гукали, поскорю-ючи, не дали й опам’ятатися. Потім у вагоні я вже не мав змоги, а проситись вийти чомусь не хотів. Як навмисне, я напередодні видув цілий літр добрячого молока, присланого мені до в’язниці Стрийським УДК; поза тим, не сподівавшись цього подарунка, наївся теж багато добрячого супу, яким силоміць частували мене співкамерники-поляки. Тепер я ледве витримував, щоб не пустити в штани, але коли жандар сіпнув мене за скуті руки, я й сам не знаю, як не пустив. Рятувала думка, що ось-ось уже привезуть до якогось приміщення, і там я попрошусь. їхали дев’яткою, проминули будинок, де жив Джулиба (чи вдома він? що він у цю хвилину робить? не сниться, мабуть, хто і як саме проїздить ось попід його вікнами), не вийшли ми на цій зупинці, хоч тут міститься будинок гестапо, а через дорогу відома в’язниця на вул. Лонцького, особливо сувора своїм режимом, найтяжча в Галичині в’язниця для політичних, її ми чомусь проїхали... Куди ж мене везуть? І раптом мої конвоїри похопились, перепитали у когось із пасажирів, плюнули, лайнули одне одного і на наступній зупинці грубо виштовхнули мене з трамвая і самі вискочили. Так, вони помилились, проґавили. Стали, отже, на цій зупинці ждати зворотного трамвая. Крім нас, нікого більше не було на цій зупинці. Зате через дорогу навпроти у вікнах високого будинку почали з’являтися зацікавлені обличчя. їх виникало дедалі більше. Вони, оті люди за шибками, досить одверто показували одне одному на мене, про щось жваво обмінювались словами, поглядали стільки ж схвильовано, як співчутливо. Я почував себе ніби на сцені під тиском численних очей з амфітеатру. І німці це бачили, сопли, мовчали понуро. І кілька пасажирів, що врешті надійшли на цю зупинку та несподівано для себе натрапили на таку от картину, затримувались трохи осторонь, насторожено споглядали, пробігали бистрими беручкими поглядами по мені, по німцях, по моїй великій валізі, що стояла тут же, прислонена до телефонного стовпа. Трамвая довго не було; німа, але досить промовиста й напружена сцена тяглась у щораз більшій присутності глядачів. І з кожного виразу кожної людини ясно звучало натискливе запитання: хто ти, голубе, що попався? За що й де тебе згребли? Я подумав: досить добрий експозиційний момент для повісті, треба буде його конче десь використати.
Надійшов' трам. Знову мене розлючено "підсадили", знову лайнувся той жандар, що тягався з моєю тяженькою, бо виключно рукописами й книжками (та друкарською машинкою) напакованою валізкою. Проїхали один перестанок, вийшли біля будинку гестапо й до цього ж будинку ввійшли.
Так само, як і в большевицькій системі: контрольне віконце, вартовий по той бік дверей, перевірка перепустки, лаконічне ске-ровання далі. Ми піднялись на третій поверх, затримались в глухенькому коритарі перед останньою, здається, чи передостанньою кімнатою ліворуч — № 320 чи 328 — зараз точно вже не пам’ятаю. Жандар постукав, увійшов. Другий залишився при мені. По хвилинці перший розчинив двері, кивнув мені, щоб заходити туди ж. Переступаю поріг і, як годиться де б то не було, кажу: "Добридень". В мене встрягли з різних кутків кімнати чотири пари очей.
Перший, що стояв при столі, в цивільному рудуватому убранні, сам блондин, років 35—40, чисто голений, повний з виду, трошки усмішкуватий, з бистрими рудувато-сірими оченятами, — старший слідчий, як виявилось потім, на прізвище Шенк. Коло нього, з другого боку столу, опинився худорлявий, високий і якийсь висхлий, з блідим хворобливим обличчям і злим виразом його, очевидно, помічник в уніформі СД з одним кубиком на латці. Далі, при вікні, сидів літній уже, дуже огрядний, теж в уніформі з одним кубиком, — він друкував щось на машинку, але перестав друкувати при моїй появі й застиг похмуро, допитливо. Праворуч од мене збоку вигулькнув іще молодичок років 16—18, чорненький, з хворобливо припухлим обличчям, що рисами своїми найбільше скидалось на українське. Він також був в уніформі, але без відзнак. Слідчий дочитав пакета, поданого йому жандарем, кинув на стіл. Жандар питає, чи можна вже здійняти кайдани? Той кивнув і тут же запитує: "А ви його в кайдани взяли?" — і глузливо-докірливо хитає головою на адресу обох жандарів, додаючи: "Вас двоє таких здорових... як вам не соромно?" Сам посміхнувся, а жандарі ніяково похнюпились, хутенько розімкнули кайдани. Слідчий підписав їм путівку, й вони, клацнувши копитами, зникли. Слідчий одразу до мене; стереотипні запитання — ім’я, час народження, місце народження і т.д. Відповідаю укр. мовою. Молоденький править за перекладача — він мені недарма з першого погляду видався слов’янином. Дуже швидко розчиняють мою валізу, виймають з неї передусім мою кишенькову портфельку, витрушують документи, гроші. Пильно додивляються, схоплюють якусь телеграму й питають, що то за телеграма, від кого, який її зміст. Кажу їм, що на відстані не можу вгадати, бо там є кілька телеграм, тож не знаю, про яку саме мова.
— Телеграма з 1/ХІ, — підкреслено нагадують мені і тут же поскорюють грубо: — Ну! Відповідай негайно! У нас, щоб ти знав, треба моментально відповідати! Ну!
І не встиг я рота розкрити, як над моєю головою пролунало по-російському:
— Отвєчай, є...[неценз. — Ред.] тваю мать! Сукін син! — і той довготелесий кощавий помішник з усього розмаху баданув мене кулаком в обличчя. Це не було боляче — рука в нього сухенька, легенька, — проте довге шумне дзвеніння застрягло мені в усі. Я сіпнувся якраз у той момент, коли його рука падала в ударі, тому він зачепив мою щоку лише частково і найсильніший удар припав на вухо. Я знав, що коли б кинувся на того кощавого, то зробив би з нього каліку, але й мені тоді був би одразу кінець. Може, тому й провокували. Ні, мене ви не спровокуєте. Я лише гордовитіше підвів голову і сказав, що не можу заради потрібної їм швидкости брехати: хай ближче покажуть мені ту телеграму, і тоді я скажу. Показують. Вгадую одразу й відповідаю: