І от між цими "полковниками" відбувається безнастанна "удільна" боротьба, взаємні наклепи, провокації, висміювання, підсиджування, різні ганебні злонамірені підступи. За що ж гризуться вони, коли й тих "уділів" уже чортма? А хіба, коли б "уділи" були, вони не гризлися б? О, ще запопадливіше, тільки не так дріб’язково. На них треба доброго кулака — ні, просто довбні, щоб при кожній потребі торохнути кожного по голові — знай зась! А до того більшу половину вигнати, щоб і близько до санів церковних не підходили.
Вчора й сьогодні між ними точиться особливо запінена оскаженіла гризня. Приїхав представник (Мтішзіяг’ства з Берліна, якийсь остзейський німець Ленау, що прекрасно володіє рос. мовою і, очевидно, зі східніх націй визнає тільки московську. Він привіз вирішення міністерства: всі єпископи мають змогу виїхати до Потсдама, все греко-католицьке духовенство до Дрездена, а решта різного духівництва і мирян скеровується до Ґраца, де кожний матиме можливість вибрати собі працю, місце прац і буде нарешті мати постійне забезпечене пристановище. В транспорті, річ ясна, почався занепокоєний рух. Всі певні (і мають рацію), що коли оця маса залишиться без голівки, то з нею перестануть рахуватися і в Ґраці негайно передадуть на суворі руки АгЬеіїзапії’у, замкнувши перед тим до табору. Почались делегації, петиції до п-ів "полковників", запобігливі прохання, слізні благання. Як у тій пісні: "Не їдь, не їдь, козаче, — твоя дівчина плаче..." Никанор заявив, що він підпорядкується тільки владі, отже, іде тільки до Потсдама Григорій повівся одвертіше, сказавши буквально таке: "Не маю жодного наміру міняти вигідну потсдамську дачу на тяжкі злиденні мандри з отією масою різношерстою, що її десь поназбирував Мстислав!" Дехто з інших мовчки до них приєднались. Але Мстислав заявив, що він не залишить пастви, аж поки її доля відповідно роз’ясниться, і тому конче їде з усіма до Ґраца. Згодом до нього приєднався Ігор, потім Миха-їл (цього єп-па не знаю зовсім). В’ячеслав посів нейтральну позицію. І от на цьому гарячому ґрунті спалахнули й без того нагнічені пристрасті. До основної теми суперечок прилучаються, звичайно, й мотиви побіжні, в часі давніші. До основних груп, що сперечаються, ставлення всієї маси стільки ж зацікавлене, як і прихильністю своєю скероване виключно в бік Мстислава. Гудом гуде транспорт, — суєта, розгубленість, чвари вже й поміж самою масою. Коли б так воля, то й "чорну раду" негайно скликали б. До Мст-ва раптом прибігає старий Цибуля (отой самий тесть Веретенників!) і просить, чи не прийме його М-в у лоно церкви автокефальної, під своє крило, бо він, бачте, українець з діда-прадіда, а через прикру ситуацію й ще прикрішу власну помилку опинився чортзна як серед "автоматів". От жук! Прибігає з тим самим проханням і довговусий "хуторянин-пасічник", він же "письменник-академік", що особисто запізнаний був із Яворницьким, а тепер ось у Братиславі нечиста сила запаморочила його й штовхнула в обійми "ку-дєсніків-автоматів" — "явіть же. Божеську милість, порятуйте блудного сина і візьміть мене з собою до Ґраца, бо "автоматів" тепер розкидають, як нам сказали, кого куди або й напризволяще зовсім кинуть!" М-в їм.одмовив,
їжу готують нам тут же, у дворі школи, військові німці у польових кухнях, а наші жінки.мусять їм допомагати. Яка ж це трудність отих жінок зібрати, щоб картоплю почистили! Коменданти кімнат вже втрачають терпіння: собі ж, чортова бабня, зварити не хоче! Те ж саме було, коли німкені запросили наших жінок допомогти їм упорати городину, бо час, мовляв, минає, а робочих рук немає. Пішло зрештою ЗО чоловік, але поки їх зібрали, поки умовили, а декому працю наказали, — це коштувало чимало зусиль, часу і нервів. Хами! Замість віддячитись людям за те, що так добре приймають та дбають, ці наші тупоголові міщанки-за-дрипанки ще й кирпу гнуть, а надто "галичменки", шляхта ота га{*госІоуа! Молодець Н-я, вона сама зголосилась піти, дарма що вчора багато працювала на кухні. Я її за це привітав.
На Покрову — чудесний сонячний день. В шкільній гімнастичній залі правиться служба Божа, а ми з нею тим часом вислизнули в місто. Незабутня прогулянка понад річкою за містом — каштани, клени, берези в золоті й червонястих коралях, а над ними знову ж ота чиста, синя, бездонна височінь, в яку хочеться летіти. Були тремтливі обійми під золотистими й так само тремтливими берестами, палкі поцілунки горіли під синім пломінем небес, ми йшли, спотикаючись, обнявшись міцно, співаючи й сміючись, аж поки на перехресті трьох глухих польових доріжок, на самому краю глибоченного кущами зарослого яру впали знесилено, щоб відпочити, а встали... задихані, і небо, синюще, осяяне сонцем, несамовито кружляло перед очима, кудись летіло, як стьожка екрана, як химерний сон. Я тільки глянув напружено, чи нема кого поблизу на цих дорогах, чи не помітив хто, які ми поганці і поганську жертву ось допіру ярливо принесли нашому Дажбогові. Нікого. Над залитими сонцем [чим — незроз. — Ред.] лише пролітає ніжне "бабине літо" і срібно-сизою памороззю осідає на бур’янах, на чорній ріллі. Я полегшено зітхнув і впав назад на сіро-зелену траву, п’ючи вкупі з чудесним повітрям блаженство особливої втоми. Вона підгорнулась до мене. Я радісно обняв її. Це були короткі, але близькі до справжнього щастя хвилини. Я й зараз, пишучи оце, сам собі заздрю.
В кімнаті поруч об’явилась у двох дітей шкарлатина. Німці заметушились, бігають лікарі, сестри. Взагалі медогляд і догляд тут було поставлено дуже добре. Я вчора теж зголошувався до відомого місцевого лікаря, що трохи говорить російською мовою. Не розпитував довго, лише уважно оглянув і сам сказав, що я колись мусів хворіти на малярію (правда!), звідси переважно й мої теперішні недуги, — вилікувати це все він напевне може, але на той випадок, якщо я залишусь у Кісінгені на місяць-півтора. Якби ж то!
Ще в одній кімнаті захворіла жінка на тиф. Щоправда, діагноз не остаточний. Кімнати з хворими одразу ізольовано, оголошено суворий карантин. Боюсь, якщо далі поїдемо, можуть початися в цьому скупченні й бруді різні пошесті.