Перед від’їздом з Сяноку одвідав мене Федір Дудко, письменник, емігрант з Чернігівщини ще 20-х років. Жив він у Ост-роверхи під Сяноком і скористався з нагоди, щоб познайомитись. Людина вже літня, хоч молодиться, поважна, розсудлива. Бачить єдине можливе розв’язання укр. проблеми в тісних стосунках з Туреччиною. Еге ж! Все крутимось у зачарованому колі сусідів (Дорошенко давно відкрив цю Америку!) і ніяк не можемо вихопитись із петлі. Туреччина, думаю, може бути тільки підпомоговим чинником. Це вже не та Туреччина, що XVIII віку — гай-гай!... Був з ним і лікар Осинчук, директор клініки у Львові, в якій я лежав після в’язниці (він доводиться Дудкові якимсь родичем). Обидва занепокоєні наближанням больше-виків. Обидва вирішили тікати до Німеччини, вже й документи мають — на працю їдуть. Я їх злегка полив холодною водичкою, застерігаючи від такої панічної поспішности. Вони, кінець кінцем, завагались.
Був у мене також Мудрий. Прийшов із студенткою — медичкою, що робить впорски п. Жені. Високий, огрядний, сивуватий, з поважними рухами міністерської величности, але очевидний неврастеник, і ця контрастність виглядає часто аж кумедно. "Ви, напевне, про мене чували, — каже гоноровито, — там Річиць-кий та інші чимало про мене писали". "Так, так, а як же!" — погоджуюсь йому в тон, а сам не можу собі нічогісінького такого пригадати. Боже мій! Хіба тоді в тому клекітному казані боротьби можна було запам’ятати, про кого там згадував Річицький у якійсь статті. Інша річ, що Мудрий став мені відомий вже тут, у Галичині, як колишній сенатор та один з ідеологів УНДО. Він якийсь ніби з’їдений, випатраний політичними сварами. Він — сухий, черствий і, ніби вибачаючись, ніяково мимрить: "Оце з Сяноку везу трохи цибулі та іншої зеленини, бо на селі у нас нема". Мені його стало жаль.
25/У — 44 р.
Вчора вночі, о тій самій порі, знову бубніли над Криницею — десь високо-високо — ворожі літаки і тривожно верещала сирена.
В місті настирно крутиться спльотка, що Тимошенко на чолі якихось збунтованих частин підняв повстання проти Сталіна і ніби вже навіть оточив Харків. А також, що большевики почали відтягувати свої частини за Збруч.
Йосип Гірняк, який був вислизнув зі Львова і жив у Криниці (передмістя Салатва), дістав рішучий наказ негайно повернути до театру. Передучора він заходив до мене (багато говорили) й вчора вранці виїхав на Львів. Кому потрібен той театр у Львові — хіба що тільки для військових. Адже Львів до 1 /VI має бути цілком евакуйований.
Вчора одвідали мене спочатку Г. Костюк, потім, по обіді, Ше-вельов. Костюк розгублений і трохи ніяково почуває себе переді мною. Він недостойно поводився, коли я сидів у в’язниці, і тепер, видко, не певен, чи сказала мені про це Ясеницька. Колись при нагоді дам йому це зрозуміти, але так, щоб справді йому заболіло й запам’яталось якнайдовше. Він має намір виїхати до Німеччини, але губиться в здогадах, не знає, за що вхопитись. Так було з ним, коли ще одвідував мене в клініці в лютому й похапливо збирався до Відня. Нема в ньому твердости, хитливий він, якийсь дрібненько-хитренький. Ось і тепер гнеться, мнеться і помітно побігає переді мною, бо я переміг загрозу, вертаю знову до здоров’я, беру знову життя до рук. Дивно: адже сам він був ув’язнений, мусів би загартуватись. Але натомість, очевидно, йому хребта зігнули, скрутили, якщо не зламали. Тепер бідкається, що до всіх ускладнень в його житті прилучається ще одне, найгірше: дружина вагітна вже сім місяців. А я якраз похвалив його за це, сказав, що це — якраз доказ нашої укр. життєздатносте (наплювать на складні умови й всілякі труднощі — все якось улаштується, а дітей нам треба тепер якнайбільше!). Та й доки він має зволікатись, коли йому вже 40 років. Він заспокоївся, помітно повеселішав, дуже просив заходити до нього.
Ю. Шевельов теж у тяжких умовах — заробітку нема, на утриманні стара мати. Але держиться шляхетніше. Взагалі він значно культурніший. Викінчив оце досить велику працю: "Що дала Галичина до скарбниці укр. мови". Розповідав згір-чено, що метиковані наддніпрянці на чолі з проф. Дубровським склали окремий "східний реферат" при УЦК. Це дає їм сяке-таке матеріальне забезпечення, але водночас відокремлює їх від захід, українців. Нерозумно, недоцільно. Безглузда політика. Треба буде в цій справі поговорити докладно з Кубійовичем.
У неділю їздив з п. Темницькою до с. Злоцького під Мушиною. Там живе Люба Кот із родиною. Люба страшенно зраділа моїй появі, але до неї якраз приїхав наречений із Самбора, якийсь дантист, що плазує коло неї і називає її не інакше, як Лю-бусечка. Слина, сироп — гидко... Вона його не любить, а він уже три роки домагається її руки. Люба була збентежена, я теж почувався негаразд. Мене застукав дощ, і я мусів у них ночувати. А на від’їзді все одно, впіймавши хвилинку, міцно націлував її. Дуже просила, щоб сьогодні конче приїхати. Не поїду.
Там же був у школі, де відзначався день матері. У великій залі повно селян. На стінах — портрети укр. класиків, тризуби й жовто-блакитні прапори. Сцена заквітчана зеленню. Хор, декламація, сценки патріотично-українського змісту. Все це — у виконанні учнів, і тематику дібрано так, що ввесь час звучить ідейний мотив матері й сім’ї. Виконання іноді дуже наївне, безпорадне, але зворушливе. І присутні селяни слухають надзвичайно уважно, захоплено. Звертає увагу, як лемки вимовляють і наголошують літ. українську мову, що нею складено матеріал до виконання. Це їм не легко, а, проте, стараються. А найголовніше — ось тут, на останніх західних причілках землі української, тут, де недавно ще так заповзято русифікувала цих лемків московська агентура і полонізувала польська креатура, — тут все одно звучить укр. мова, височить золотий тризуб, висять жовто-блакитні прапори, і абсолютна більшість лемків називає себе гордовито українцями.
4/УІ — 44 р.
Неділя. Зелені свята. Сіре небо, дощ. Вже два тижні день у день дощ. Було тільки три дні ясних.
Джулиба, якого я конче ждав на свята, не приїхав. Хоч наступ большевицький ще не розпочався, але треба загодя розв’язати справу щодо місця дальшого мого побуту. Я, та й інші представники укр. інтелігенції, — наче отой табунець диких качок: сполошать їх в одному місці, і вони хутчій табунцем рвонулись, перелетіли на інше, але згодом загроза й туди починає наближатися, і вони знову зірвалися із болота та й майнули на нове місце... Нема певности, нема можливосте організовано поєднатись у єдину суцільність (все табунцями — це й німцям на руку), нема можливосте з’єдиненими силами поставити спротив, вийти з цього стану розпорошеної "дичини" й обстоювати свою гідність. Правда, починає відчуватися й багатьом даватися взнаки УПА. Але, на мою думку, це — рух, в якому стільки ж героїзму й посвяти, як гістерії і відчаю. Поки він не оформиться під рукою справді сильної і мудрої людини, буде він лише модерною гайдамаччиною. А може, — це будуть і нові, модерні... Крути? До речі, в одному з останніх чисел "Крак. вістей" є повідомлення (на підставі матеріалів берлінських і бухарестських кореспондентів) про відозву Хрущова й Гречухи до повстанців на Центральній Україні. Мовляв, дарують їм "обдуреним ворогами" життя, якщо вони покинуть повст. загони й покаянно прийдуть до НКВД. Старі-старі большевицькі штучки! Але показово: значить, повстанці досить відчутно допікають большевикам, коли сам Хрущов і Гречуха "зволили" станути з ними до розмови.