На двірці, щойно вийшов із трамвая, — а назустріч Ольга. Приїхала проводжати. Така приємна несподіванка! Йдемо, а вона сторожко озирається, бо якраз в цей час потягом на Коломию від’їзджає сестра її чоловіка. Боїться, ризикує, а проте прийшла. Провела аж до вагона, купивши собі для виходу квиток на якусь найближчу станцію, бо перонівок не видають. О, жіноча заповзятливість і винахідливість! Попрощались тепло, умовились листуватись, їхав голодний, як пес, — нічого від раня не їв, крім маленького шматочка булки. В Стриї лише закріпився парою пиріжків у д-ра Винницького.
Вдома застав два листи від Галини — тривога, чому не пишу, підозра, докори. І лист від Ніни з Десау. Лист розумний, достойний — перший такий лист. Вона, бачу, дуже страждає. Сьогодні ж уперше за весь час послав їй великого листа, в якому докладно повідомив про Лесика, послав також його і своє фото. Вона — мати, вона зрозуміла свої хиби та помилки і вже достатньо спокутувала їх. Вона була дурна, але, здається, вже стає розумніша. Може, з неї справді вийде добра українка, — тоді я їй багато чого подарую і постараюсь забути.
Вчора в Стриї на двірці, коли я стояв у черзі на вихід після львівського потяга, помітив у вікні вагона (nur fuer deutsche) Славу Т. Вона їхала на Дрогобич. Я привітався. Я був близько, але вона мовчала, не сказала, чи приїде до Моршина. І раптом з погляду я відчув, що щось сталось, що між нами вже є якесь неприємне напруження. Я ждав, а вона все мовчала. Я мовчки попрощався і пішов, не спитав. Сьогодні вона обіцяла подзвонити і не подзвонила. Так. Щось є. Хтось щось набрехав. Але годі цього всього. Треба сідати до роботи.
У німців справи, бачу, день у день гірші — не лише на фронтах, але й всередині країни. Починається кінець. Починається безлад, розчарування, перша паніка. Починається дедалі сильніший повстанський рух. Починаються втечі заможніших до Словаччини й Праги. А я починаю братися до пера — систематично, невідступно, як слід. Зроблю бодай те, що дозволять час і обставини.
10/ХІ — 43р.
Середа, 9-та год. вечора. Через годину їду до Львова, везу "Енеїду", над якою працював тиждень, як проклятий (дзвонили з опери — давай раптом на ґвалт!). Одночасно довідаюсь, як справи взагалі; уже віддано Київ і Фастів. Большевики йдуть невпинно. Щось треба негайно робити. А в мене ж іще Лесик!
Потягів багато вже скасовано. Від 15/ХІ треба мати спеціальний дозвіл на їзду потягом. Може, слід забрати Лесика з Дрогобича й взагалі переїхати до Львова? Побачу на місці. Все день у день ускладнюється. Одне слово — компот починається.
17/ХІ — 43 р.
Увечері — в театрі. Запізнююсь трохи, бо Славко накинув мені Миросю. В ложі застаємо вже сина Студинського, що приїхав з Берліна з дружиною (колишньою) Ю. Косача та якогось їхнього приятеля, що прикидається німцем з Болгарії, але добре володіє російською мовою і зовсім не розуміє української. Ясна річ, російський білогвардієць. Мені сісти ніде, стою весь акт, а в антракті йду до Блавацького. Він дуже зрадів, бо думав, що мене нема-таки. Дає мені місце в ложі урядовій. Сиджу там один. "Гамлет" йде по-провінціальному, місцями дуже дерев’яно, місцями аж рипить, іноді занадто наївно. Нема, нема того високого регістру, на якому мусить звучати "Гамлет". Але й воно не дивно. Навпаки, дивно, що Й. Гірняк зумів з цим відсталим, провінціально-побутовим, різнохарактерним і різно-рівним колективом зробити ще те, що зробив. Найбільше рятує справу сам Гамлет — Блавацький. Йому теж багато чого бракує, але він з-поміж усіх ще найкращий, і на цьому тлі кволости й ординарности приємно вирізняється. У нього місцями є навіть досить добрі познаки, і це мене щиро тішить. Він все-таки розуміє, що він робить і що таке образ Гамлета. Я після третього акту йду за лаштунки й щиро його вітаю. Він дуже зворушений. Я знаю, що значить для актора таке привітання, але він справді заслужив.
29/ІІ, вівторок, 1944рік
Львів. Університ. клініка внутрішніх хвороб (Пекарська, 69), палата 7.
Якраз 9 год. 45 хв. ранку. Сиджу при столику в палаті, де міститься 4 хворих, в тому числі і я. У мене знову серйозні неприємності з моєю виразкою. Правда, стає вже краще, але напочат-ку, коли я прийшов до клініки (4/11) було дуже погано: велике опущення і розширення шлунка, велика надквасота, вертання, стеноз 3-го ступеня, непроходження їжі крізь дванадцятку, одним словом, всі лікарі напочатку прийшли до висновку, що конче треба робити операцію. Але почав я сам собі щоранку промивати шлунок, додержуватись суворої дієти, покинув палити, — і стан швидко поліпшився. Минулого тижня рентген показав цілковите проходження їжі, значне скорочення шлунка. Взагалі я поволі, але вертаю до норми. Може, пощастить знову обійтись без операції. '
Яке химерне життя!
Останні абзаци дописав я 18 листопада (хоч попередня дата і зазначена 17/XI — це початок записів), і тоді ж десь через 1 — 1 1/2 години у мене вже був трус, мене заарештували. Зошит цей під час трусу загубився на столі серед паперів і книжок, що їх гестапівці, розглядаючи, недбайливо скидали на купу, — так і пролежав він у "Беркуті" якийсь час. Оце нещодавно мені його привіз вкупі з іншими книжками й рукописами інж. Бартків.
Так от: з курорту просто у в’язницю. Спочатку до Стрия, потім до Львова (на Лонцького вулиці), де я просидів рівно 2 1/2 місяці. А тоді з в’язниці, вимучений, виснажений, нервово піду-палий, хоч назовні досить витриманий, з поновленою хворобою виразки, — до цієї от клініки. Як примхливо кидає мене доля з крайности до крайности, веде мене по гострому лезі, штовхає на високі й дуже небезпечні грані. Я почуваю чималу втому, але в той же час почуваю відмінність, змістовність життя мого. Мені доводиться дорого платити, зате ж мушу визнати, що всі ці тяжкі переживання насичують мене глибшим пізнанням життя, вони водночас дуже цікаві, вони мене збагачують.
А в’язниця... сильніші індивідууми в’язниця тільки гартує. Тепер я остаточно переконався, що належу до цих сильніших, — шкода тільки, що хвороба мене з’їдає. Але й проти неї я змобілі-зував усі зусилля і спробую збороти її без ножа.