Керницький виявляє зворушливу увагу, водить мене скрізь, ознайомлює, розповідає. Вчора зайшли з ним трохи в ліс (тут ліс і по той бік, на захід), ноги наші м’яко грузли в зеленому мохові, гілки злегка потріскували, сосни вгорі металево з легким свистінням шуміли ("А сосни гудуть, гудуть... ой, ви, сосни мої, азіатський край!"— згадав я вголос). А він трохи схвильовано розповідав мені про найгіршу сволоту в місцевому письменницькому середовищі перед двома роками — про С. Тудора й Галана. Виявляється, що в перший день війни С. Тудор, який уже став кандидатом партії і заступав О. Десняка (секретар львівської Спілки, що пішов у відпустку), — Тудор, мовляв, поспішав до обкому із готовеньким списком ненадійних, націоналістично настроєних письменників. Біля поштамту упала й вибухла одна з перших німецьких бомб і вбила Тудора. Чи ж не знаменний вияв долі? Оце справді — "преступлєніє і наказаніє".
А Керницького, здібного прозаїка і хорошого хлопця, жаль — його підточує, з’їдає сухотка. Він, видко, заповзято бореться, та коли вже почала вона їсти хлопця замолоду — зле буде... Допіру перервав запис, ходив на другий сніданок до другого, основного корпусу (11 год.). Під час сніданку подають мені листа зі Львова від Єндика. Пише:
"Вельмишановний і любий товаришу. Припускаю, що ви з’явились у Львові з бучком, і тим-то позволяю собі переслати на Вашу адресу 1000 зл. Роблю це в формі позички, про яку забуваю по висланні, бо такий є старий звичай печенігів. Роблю це з багатьох причин:
1. Думаю, що ви будете мати з цієї невеличкої суми більше приемности в Моршині, ніж у Львові.
2. Ви належите до групи людей, що в свій час символізувала відвічний гін нашого народу, а символізувала вона це в спосіб знаменитий.
3. Бо ви є файний хлоп.
4. Іт.д.
І т.д. пишеться в нас тоді, коли взагалі не знається, що далі писати.
Кріпко тисну Вашу браву правицю.
Вам щиро відданий Єндик.
Львів, дня 1/ІУ — 1943р.".
Отака несподіванка! Ти, Єндику чорносмаглий, теж — файний хлоп. Не в грошах, звичайно, тут діло (гроші у мене якраз є), а в душі твоїй, простій, щирій, високого злету й розмаху. Таким я тебе відчув з першої хвилини знайомства і бачу, що не помилився. В тобі багато є чогось нашого, наддніпрянського, і зокрема — ваплітівського. Який ти відмінний від більшосте галичан, іще, на жаль, позначених обмеженням, браком напористости, низькопоклонництвом, улесливістю, боязкістю, дріб’язковістю, скрупульозністю. Ти—новий тип галичанина, власне — того нового соборного українця. Гроші тобі при першій же зустрічі я поверну ціленькими, а за те, що ти такий — хвала тобі і сердечне спасибі.
Тут, у будинкові, перебуває і Креміна, старий мій знайомий з Харкова — ще в ДВУ, коли я працював редактором, він увесь час працюваб бухгалтером. Дивно якось: від часу до часу доля стикає нас на важливих життєвих переходах. Так було восени 1933 р., коли я після висипного тифу приїхав на відпочинок до письменницького будинку в Межгір’ї і зустрів його. Потім — у Харкові, 1941 р., теж восени, коли після здобуття міста німцями вперше вийшов на вулицю і зустрів його на Сумській. Нарешті — тепер. Він евакуювався з Харкова, нудьгує вже за Харковом, але поки що побоюється вертатись. Хлопець розумний, розсудливий і, безсумнівно, переконаний українець. Вчора багато розповідав мені про евакуацію Харкова, висловлював цікаві, здорові думки щодо сучасного стану України й перспектив у майбутньому. Мислить реально, прагне щиро і тим часом наполегливо вивчає нім. мову. Отакий собі бухгалтер. Більше б нам, більше цих бухгалтерів!
Передучора, їхавши зі Львова, мав просто насолоду, чуючи в купе виключно українську мову: їхали студенти й студентки, укр. поліцай, кілька сільських хлопців, якийсь урядовець зі Стрия. У Стриї я віддав на вокзалі речі на схованку і пішов оглядати місто. Рівні чисті вулиці, чепурні будинки, але руху значно менше, ніж, прикладом, у Тернополі, і скрізь на всьому лежить помітний відбиток тихої теплої провінції. Як далеко, далеко війна! Одна вулиця в центрі побіч костьолу (готика ця теж обмежена, провінційна) — називається БсгешсгепкоБ^аз-бє. А в кафе, утримуваному місцевим комітетом, на стінах, облямованих візерунком укр. вишивки, висять портрети Гітлера і Петлюри. Думаю собі: спробував би якийсь наддніпрянець отам у нас почепити цього портрета та ще в "публічном месте"! І згадав Козика, харківського художника, що перед самою евакуацією видав кілька портретів, в тому числі і Петлюри. Коли німці довідались про це (а донесли росіяни), Козика хотіли під гярячу руку розстріляти. Врятували друзі тільки тим, що нашвидку зібрали всі кілька десятків розповсюджених вже портретів і принесли до відділу пропаганди. Безглуздя! Але що б там не було, які б прикрості й труднощі не повставали, яка б інквізиція не загрожувала, — ти, Галілео, лишаєшся незмінним, бо... бо вона все одно крутиться. І вірю я, свято вірю, що саме тепер таки викрутиться. Страшні поневіряння, тяжкі страждання, але... "даром нічто не дайотся, судьба жертв іскупітєльних просіт". Тут навіть так: смертію смерть поправ. І прийде, і буде радісне осяйне Воскресіння!
В Стриї, пересідавши о 7-й год. на станіславівський потяг, спостерігав крізь вікно групу італійських офіцерів. Жодної військової виправки, якісь присутулені малорухливі незграбні постаті, і незграбности [стиліст, незроз. — Ред.] особливо майже партикулярна уніформа — оті шинелі a la raglan, широкі та бахматі, або капелюхи з перами. Один, чорнявий, вродливий середніх років із сумними очима й виразною втомою на всьому обличчі, сидів понуро. Потім добув із портфеля сире яйце, випив; добув білого дуже сухого коржика і ножиком колупав його, їв по кришичці, мляво й довго жуючи. Інші мовчазно товпились тут же на пероні біля купи їхніх валізок. Невеличкі, миршавенькі, якісь підтикані, обсмикані. І це — вояки? Та наш український парубок проти них — Геркулес. Недарма ота тітка на Харківщині, давши притулок у своїй хаті одному з цих "вояків", що тікали з Дінця, закутані в ковдри, сказала сусідці, тицьнувши на лежанку:
— Отам воно сидить... хай хоч душу нагріє, бідне та нещасне.