По вулицях ситі німці поспішають з пакунками, несуть ялинки, на Хрещатику біля їхніх магазинів повно машин. Купують, готуються — передсвятковий настрій! У мене ж передсвятковий сум.
Вже нема бульвара Шевченка, а є Колупєзіх Іменем Шевченка названо Караваївську, що за большевиків звалась вул. Толсто-го. А втім, чого дивуватись? — адже з перших днів під поліцію зайнято буд. Укр. Академії Наук (проти кол. буд. Центр. Ради).
Вчора й позавчора далася гостро відчути хвороба — болі, диспепсія — мабуть, від гарбузового насіння, якого я наївся замість цигарок, — ото дурний! Починає поступово скрадатись екзема. Чорт би його брав: одне кінчається, друге починається, і нема мені виходу з цього проклятого кола.
Вчора дали 8 чол. полонених червоноармійців-козаків, і вони за день перенесли мені всі речі, крім піаніно. Пишу оце вже при своєму столі. Дав їм 150 крб., були дуже вдячні.
Сьогодні у Криштофенка — крамниця випадкових речей. Колись він робив спроби писати щось для дітей — ні, торгівець з нього куди кращий. Пробую "загнати" піаніно, мисливські чоботи, сакви. Обіцяв допомогти.
Сьогодні оф. повідомлення: німці в районі Волга — Дон (важливий, вирішальний район!) відступили.
23/ХІІ — 42 р.
Мрячка. Туман такий, що за кілька кроків не видко ні будинків, ні людей. Тепло, аж парко — вище нуля, + 4.
Дзвонив до Губерта, бо сьогодні якраз минув тиждень від останнього побачення. Це було о 9 1/2. Відповів: подзвонити об 11 1/2. Так я й зробив, навіть на 5 хв. раніше. Уже його нема, відповів якийсь інший співробітник за нього, щоб подзвонити по обіді, а саме о 2-й год. Подзвоню конче. Буду невідступний, настирливий аж до нахабства. Нервує, дратує мене це крутійство й просто — знущання. Подумаєш, яка проблема: дозволити чи ні Любченкові на пару місяців поїхати до Львова? Бояться? Очевидно, так. Принаймні, вагаються. Яка глупота! Не туди б’єш, Моріце.
Ах, які ж вони справді дурні! Ніколи я не сподівався, все думав, що в ставленні до нас, українців, це — якась політиканська хитрість, короткочасова й зумовлена вимогами світової дипломатії. Все думав я, що ось-ось настане поворот, рішуча зміна на краще, бо інакше буде пізно міняти ставлення. Але бачу, що вони й не думають його міняти. Уже давно бачу — і страшно боляче за себе і за них. Як ми помилились, в якій жахливій пастці опинились! Давно, давно вже бачу й день у день глибше переконуюсь. Мене це так вражає, що спочатку я просто не хотів самому собі у цьому признаватися. А вони? Зарозумілі, запаморочені "успіхом" переможці! Такі прекрасні вояки і такі короткозорі політики, невковиристі дипломати! Як же вони помиляються — це фатальне, фатальне!
24/ХІІ — 42 р.
Вчора таки додзвонився, хоч і не зразу — з труднощами (то довго зайнятий телефон, то раптом розмову, вже почату, перервали — треба ж конче всіляких ускладнень). Ну, врешті поговорили. Дозвіл на виїзд гестапо дасть, але треба тепер наново клопотатися спочатку перед штадскомісаріатом, треба звідти знову принести вимогу, яку я вже приносив до ББ три місяці тому. То ж був виклик генералгубернаторства на роботу, тепер буде просто моє приватне прохання на лікування. Боюсь, що щтадскомісаріат тепер мені одмовить. А раз так, то й до гестапо нічого буде звертатись.
Учора ж у Приходька у від. культури. Дружина П-ка розповідає, коли була в Любомлі, дітей застала в жахливому стані. Спали покотом, брудні, лахміття, голод, воші. Лесик звернувся до неї: "Де ж ви та тьотя, що проводжали нас у Києві. Так візьміть мене назад до тата, візьміть мене!"
Вона хотіла його забрати, але П-ко одмовив. Він запевняє, що тепер у Шацьку їм добре. Днями приїдуть звідти люди й розкажуть точно. А люди ці поїхали забрати своїх дітей, інші — встановити місце могилок, бо двоє дітей вже померли там з черевного тифу. Сама вихователька Андрієвська теж хвора на черевн. тиф. От діла! Я від учорашнього дня ходжу як втрачений. Що там з малим? Боже, як боляче, що він не тут!
2-га год. дня. Допіру прийшов з gescheft-мaндpiв. У Кришто-фенка: гобелен, за його допомогою, здав на комісію до держ. коміс.
магазину (зараз же за рогом на Хрещатику) — за 2000. Мисливські сакви не беруть. Випадково зайшла туди, шукаючи сервізу, М. Ясип-ка. Розмова про Лесика. Каже, що там шириться черевний тиф, що дитину треба конче забрати, й обіцяє це улаштувати протягом тижня — не йму віри. На мої справи з перепусткою, коли довідалась, що треба починати від штадском-ту, дивиться скептично. Але я буду домагатись, зроблю все, що зможу.
Вертаючи, зазирнув до старого приміщення: як там піаніно? Зустріч із сусідкою на сходах. Вона — з виглядом тривожним і таємничим:
— А знаєте, що днями приходило до вас гестапо й розпитувало про вас. Як ви живете? Чи багато людей до вас ходить і хто саме? Куди ви переїхали?... Я сказала, що на Столипінську, а взагалі кажу... мало їх знаю, бо живу тут недавно, — і дивиться на мене допитливо, загадково.
Я спокійно усміхнувся, відповів, що це явище звичайне, що я — письменник, отже, мусить бути до мене більше уваги, ніж до звичайного рядового громадянина. А думаю про себе, що це вони перевірили в зв’язку з моїм клопотанням про перепустку.
25/ХІІ — 42 р.
Вчора у Ясин-их. Одна Марія. Зустріла радісною звісткою: поїхали вже по дітей до Любомля, привезуть усіх — і мого Лесика. А як ні, то вона організує цю справу і конче мені його привезуть. Далі пропонує: щось від часу до часу давати для преси Захід. Укр. ("Крак. Вісті"), а вони мені тут місячно сплачуватимуть 2 — 3000 крб. Так, мовляв, вирішили вони з Олесем допомагати мені поки що, бо ж ніде не працюю. (Догадуюсь: учора, зустрівши мене в магазині Крйштофенка з клунком, вона зразу зрозуміла, що я продаю речі для прожиття). Далі розповідає: коли вона й брат познайомились зі мною в лікарні, то почали зраділо, захоплено розповідати про це й про мене (я їм обом дуже припав до вподоби) різним своїм знайомим укр-цям. Але дехто із земляків одразу ж наїжився, почав їх розчаровувати, хапливо їх застерігати й старанно лаяти мене та взагалі все "любчен-ківське кодло (+ Панас Л-ко)". Це їх трохи збило з пантелику, одначе не розхолодило. Але під вражінням цього всього зайшла вона отоді вдруге до лікарні й повела агресивні зі мною розмови, які мене гостро насторожили, хоч я й вирішив відповідати щиро, одверто: отакий я був, отакий я є, отаке моє credo — для того я й тікав од большевиків, ризикуючи життям, щоб усе життя, усі сили віддати Україні, як робити це почав ще з юнацтва... Потім, як пішла вона од мене, я трохи завагався — чи не провокація? Адже вдруге лише бачу цю жінку з Галичини, що служить тут у генералкомісаріаті. І пошкодував. Та пізно вже було. Тепер вона, одкривши мені причини, просила вибачити, що так довго й так настирно, зачіпливо турбувала мене, хвору людину. І тепер, каже, ті ж земляки іншої співають: так, ми, мовляв, помилялись, Любченко наша людина, чесна, віддана і... симпатична (ха-ха! — яка ницість!). Навіщо ж було мене плямити, не знаючи? Своло-та! Може, ось тут — справжні провокатори!