Переконав. Власне — доконав. Бо я вже давно й сам хочу це зробити, та ніяк не примушу себе — проклятуща, страшна звичка! Це дуже важко довершити саме тепер, у такий напружений час. Але якраз учора я твердо вирішив сьогоднішнім днем скінчити цю свою огидну безвольність, яка мене мучить зневагою до себе ж самого. А сьогодні обставини тільки потвердили, зміцнили моє рішення. Отже — край!
Був сьогодні якийсь невідомий, що одрекомендувався "маловідомим дитячим письменником" Заглоцьким чи Заруцьким. І справді такого я ніколи не знав, не чув. Приїхав він на кілька днів до Києва з Миргорода, де працює на дослідній станції, що нею керує його брат. Був у червоній армії, потрапив у середині липня цього року десь під Мілеровим у полон. Каже, що по тому боці ще чув про мене — лають мене в пресі большевики. Настрої там, каже, різні: хто ще лишається фанатиком, хто геть зневірений, але всі пристрасно прагнуть кінця війни. Вражіння від нього якесь непевне. Може, агент?
Була лікарка — галичанка, сестра позавчорашнього гостя, що працює в Цукротресті керсправами. Про Парфанович нагадала: та доручила їй конче розшукати мене в Києві, вітати й запросити до Львова. Обіцяла днями ще зайти, натякнула, що принесе щось з дієтичних харчів.
Була Ол. Пав. — принесла грудочку масла. Був Приходько вже пізно увечорі — приніс трохи цукру, переданого якимсь студентом, і обіцяв через комітет допомоги добути днями трохи грошей (з концерту, що відбувся в неділю під дириг. уперше Н. Городовенка, який недавно прибився до Києва аж з П’ятигорська). Була Віра, дружина Б. Винницького, а сам Борис і досі не провідав. От і Борис!... Та й Жені, родички, досі нема. Вранці випав невеличкий перший сніг. Холод у кімнаті моїй собачий. Рятуюсь електричною грілкою, своєю ж, з дому. Коли тут затоплять і чи затоплять взагалі —невідомо. Багатьом хворим запропонували поки що піти додому й повернутись тоді лише, коли будуть умови для операції. Я ж все одно примушений тут переждати, поки мама та Жорж переселення довершать. Я тут зараз от на ласці (у нетопленій хаті, — безпритульний, можна сказати). Але все це ще дрібнички, з якими треба миритися. Буває гірше. І це "гірше" я вже дуже добре знаю.
13/ХІ — 42 р.
П’ятниця. Вранці, прокинувшись, глянув у вікно: біло, пороша... Оце якраз піти б з рушничкою. Боже, яке щастя! А потім десь у лісі, на пеньку спочиваючи, хильнути чарку й з’їсти шматок чорного хліба (цілушку!) з салом. Легка втома, лісова сторожка тиша, бодрене запашне повітря... Воно й у степу теж непогано, але сьогодні дуже захотілося до лісу. Чи доведеться ще пополювати?
Сьогодні закрито в Києві медінститут, студентам запропоновано у неділю з’явитися на Львівську (збірний пункт усіх відраджувань до Німеччини) і виїхати на працю до Райху. Були Базилевський і Ол. Павл. Санітарка розбила мого термоса — в умовах собачого холоду це для мене просто лихо. Мене перевели в меншу палату № 6.
14/ХІ — 42 р.
Субота. Якийсь передсвятковий настрій. І справді: мама принесла листа від Рути. Яка радість! Скільки сонця — наче знову отой сонячний день на узліссі під копицею сіна, під Трускавцем.
Боже, яка ж вона хороша, ця синьоока дівчина! Яке серце велике — вона, виявляється, знову розпочала клопотання про мій приїзд до Львова, пише, що документи вже мусять бути десь в дорозі і що я їх незабаром одержу. Пише вже з Відня, лист від 2/Х — отже, йшов 1 1/2 місяці. І завзяте, уперте чар-зілля. Оце характер! Отакими мусять бути українки. Руто, люба моя дівчино, вклоняюсь тобі, схиляюсь з глибокою пошаною й обожненням; для тебе, заради тебе все зроблю, як заради України, бо ти — зразкова дитина нової нашої життєздатної і, що б там не було, незрушимої України. Бо мене любиш передусім, як такого ж відданого сина цієї України. Ми справді рідні з тобою. І я того незабутнього вечора у Львові недарма казав: "От побачиш, побачиш, ми з тобою зустрілись заради чогось дуже важливого, виняткового". Я це передчував. І знаю: до смерти вже будемо пов’язані найглибшими почуттями незалежно від того, чи будемо близько одне при одному чи на віддалі. Але завжди будемо спільно. Ми — рідні. Думками. Серцем. Кров’ю.
16/ХІ — 42 р.
Вечір. 7-ма год. Допіру задрімав і приснилась Рута: в сонячному, яскраво-зеленому, весняному саду застрягла вона на якомусь старому паркані, й спідничка її заплуталась у колючому дроті. Я взяв її майже на руки, вона довірливо притулилась. Я поступово розплутав той дріт, визволив її, і ми пішли, міцно обнявшись. І так було солодко, радісно, як може бути лише у сні.
Дуже нудьгую за Лесиком. Як йому там? Що там з ним? Ах, боляче, боляче увесь час він мені на думці. Хоч би зв’язок був кращий, хоч би листуватись частіше. Нічого він не пише, — бідне моє, таке безпорадне дитинча!
20/ХІ — 42 р.
Субота. Борюсь, борюсь, щоб не палити. Дуже тяжко. Сни: йду по прибережних смугах замерзлої річки. Сніг, жовтий сухий очерет, лід. Зі мною мама, а збоку десь — поет Лисогорко. Треба перейти замерзле озеро, і я хочу взятись навпрошки. Мене застерігають. Я все ж таки майнув навпростець. Лід підо мною тріснув — перший дзвінкий лід — і проступила вже вода. Я швидше втік, устиг вискочити, щоб не провалитись. Пішов твердішою смугою, попід берегом. І вийшли ми на берег, на якому чудова зелена сонячна весна. Травневий сад чи ліс. Тут великі дерева, і бачу на них, як у ботанічному, висять на дощечках написи: "П. Тичина", "Ю. Яновський"... Знаходжу і своє дерево, яке ще напису не має, бо мене ще тут не було.
А то іще: літо, озеро, я з чемоданом шукаю затишного куточка, щоб переодягнутись. Знайшов. Швидко скинув із себе дуже брудну білизну і закопав її в землю. А з чемодана вийняв свіжу, чисту, — одягнув її і нове убрання одягнув. Дуже яскраво все це бачу, наче не сон, а дійсність. До дрібниць усе запам’ятав.
Вчора до моєї палати поклали ще одного хворого — студент, симпатичний хлопець, але невідомий. Я його навертаю на путь істинну. Я вже потроху походжаю, почуваю себе значно зміцнілим. Пора додому, але дім ще не налагоджений. Тим часом проф. Крамаренко мало не щодня під час обходу рішучіше натякає, щоб вибиратись звідси. Дивно, як він сам не розуміє, що мені це неприємно, що виганяти отак бездомну зараз людину не годиться. Сиджу тут як на голках, а переселення відбувається надто повільно: одній-однісінькій мамі дуже важко впоратись. А Юрко — нетяга, невдаха.