"Що везеш, дiду?!"
Стою на дорозi, мовчу, — якось язик не повертається брехати. Аж чую позаду схлипування. Оглядаюсь, стоїть мiй рудий дiдько i плаче такими правдивими сльозами, що навiть роз'їзд подобрiшав. Так ми й проїхали повз нього. Тодi я й питаю посланця:
"Як же ти, безсовiсний, так зумiв чистi сльози розпустити?"
"А в мене очi вiд природи на мокрому мiсцi, — вiдповiдає вiн i смiється. — Бувало, мама ще не встигне замiритись на мене рукою, а я як заголошу, то вся вулиця збiгається".
"Чого ж ти, плаксивцю, у партизани пiшов?"
А вiн вiдповiдає:
"Бо я люблю, коли сонце визбирує росу, але не люблю, коли земля визбирує сльози. От як, дiду!"
Сказав це й одразу став у моїх очах не баляндрасником, а людиною.
"Як же тебе зйати?" — питаю.
"Себастiяном".
— Ой! Це не дядько Себастiян з нашого села?! — аж скрикнув я"
— Та вiн же! — вiдповiв дiд Корнiй.
— Життя... — сказав тато, i, здається, я вперше почав розумiти, як багато криється за цим словом...
— Привезли ми ту зброю гарненько в лiс. Ото радостi було! Пiдiймали мене партизани на "ура" i все, що в дiдовiй торбi лежало, поїли: голоднi були — страх! Погомонiв я з сином трохи, попрощався та й знову додому збираюсь.
"Ви ж, тату, домовину викиньте", — каже менi, прощаючись.
"А ти її робив, щоб я викидав?"
"Хоч i не робив, та подумайте, хто вас буде зустрiчати".
"Я її краще десь сховаю, щоб нiякий дiдько не знайшов".
Та й поїхав поволеньки. Думав собi, гадав — i пожалiв кидати труну. В'їду в село iншою дорогою, та й годi. Пiд'їжджаю до села iншою дорогою, а на мене вiд крайнiх хат вилiтає двоє вершникiв. Я тiльки побачив, як блиснули шаблi, як розкраялось сонце на них, i закрив голову руками. А що вже далi було, то люди розказували. Пошаткованого вкинули мене денiкiнцi в домовину, ще й вiком накрили. От воли й привезли мене самого додому. Я не чув, як надi мною голосила стара, як обмотали мене, мов ляльку, в полотно, тiльки почув через якийсь час, що посходились до мене янголи та й почали спiвати такої жалiсної, як архирейська пiвча в соборi. "То це ще не гiрше, — думаю собi, — значить, у рай душа йде, — i розплющую очi.
А в моїй хатi i за столом, i на лавах, i на порозi, i на припiчку сидить розчервонiла рiдня i жалiсно виводить:
Та забiлiли снiги,
Забiлiли бiлi,
Ще й дiбровонька,
Та заболiло тiло,
Бурлацькеє бiле,
Ще й головонька...
"Безсовiснi, — кажу їм стиха. — Я ж думав, що менi янголи спiвають, а це ви, трясця вашiй матерi, уже й напитися на дурничку встигли".
I, думаєте, усовiстив їх? Одна тiльки стара заплакала, а всi, як навiженi, почали реготати, радiти i навiть чарку пiднесли, i закуску теж.
— I ви тодi випили, дiду? — засмiявся тато.
— А що мав робити? Випив, але не закушував i попросив, щоб винесли в садок. Поклали мене пiд грушею, накрили двома кожухами, та й почав я вилежуватися, мов пан чи гнилиця, бо до того не мав часу на спання... I все було б нiчого, якби костоправи краще руку склали — випадає з неї серп, хоч що роби.
— Діду, а як ваш син тепер поживає?
— Та поживає: у Харковi в начальствi ходить, телеграми дiду б'є, а в село рiдко заглядає. Оце й тепер написав, щоб приїхав до нього.
— Поїдете?
— Та, мабуть, як обсiюсь, поїду. Внука ж маю там, невiстку. Людей лiкує вона, може, й мою правицю наново перешиє, бо що то за хлiбороб, коли так рано має розлуку з серпом. Стара вже обганяє — бiльш за мене жне, ще й хитрує.
— Як це вона хитрує у вас? — недовiрливо засмiявся тато.
— Знає мою гордiсть, то крадькома свої снопи на мою загiнку переносить. Хiба ж це дiло? — i старий поворушив посивiле багаття.
З нього посипались iскри, їх стало багато-багато — i в очах, i коло дiдового воза, i по всiй долинцi, i чогось небо наблизилось до землi. Потiм хтось пiдхопив мене на руки i почав гойдати, наче в колисцi, а поперед мене з'явилися воли дiда Корнiя, вони напускали на долину туман, а в ньому озивався перепел: "Спать пiдем, спать пiдем..."
Ще сонце тiльки-тiльки пiдвело свiй вiнець, ще сизо i синьо туманились роси, коли мене розбудив тато.
— Вмийся, Михайлику, та й поїдемо жати.
— Я зараз. А де ж дiд Корнiй?
— Вiн уже, мабуть, перший снiп зв'язав.
— Чого ж ви мене ранiше не збудили? Я б йому спасибi сказав. Тато сумно усмiхнувся:
— Жалiв, дитино, бо хто тебе потiм, як одкотишся од нас, пожалiє у свiтi?
— Ой таточку...
— Бiжи, бiжи вмивайся. Мама вже, дивися, шляхом на поле йде. Ми приїхали на свою десятину трохи пiзнiше за матiр. Вона з вузликом у руцi, з серпами на плечi вже стояла бiля жита й виглядала нас.
— Гарних маю собi женцiв, — наче докiрливо похитала головою, зняла серпи з плеча, розгорнула пiлочку. — Бери, Михайлику, свого. I радiсть i острах знову охоплюють мене.
— Поглянь на схiд сонця i починай на щастя жати. Ось я набираю повнi очi сонця, перегинаюся, беру першу жменю жита, на якому ще сплять пуп'янки березки, шарх серпом — i кладу на рiв.
— Бiльше, бiльше нагинай стебло, щоб не порiзатись, — каже позаду тато, який уже встиг спустити Обмiнну.
Я так i роблю, як радить тато, а вiд хвилювання мене аж кидає в жар.
— От i дочекалися женчика собi, — пiдхвалює мене мати й сама припадає до росистої ниви.
Її похвала пiдбадьорює мене, я вже вiльнiше починаю орудувати серпом, вiльнiше виводжу переплетене березкою стебло. Ось уже й пiт оброшує чоло, витираю його рукавом, одну мить милуюся блакитними косариками, що прищулились бiля самої землi, — i знову за роботу.
— Еге, та тебе, гляди, й конем не здоженеш, — озивається тато. — Не поспiшай так — день i сьогоднi великий. Ось ходи сюди.
Розгинаю спину, а сонце б'є менi у вiчi, а тато й мама дивляться на мене, посмiхаються, i я не знаю, чи вони пiдсмiюються, чи любуються мною.
— Ану складай, що нажав, — каже тато, — i гарненько рiвняй. — Нажате мною вiн оперiзує перевеслом, виймає з-за пояса юрок, зв'язує снiп i ставить його гузирем на стерню. — Ось, Михайлику, твiй перший снiп, твiй перший хлiб, — ще й рукою проводить по стеблах снопа. — Запам'ятаєш його?
— Як же його запам'ятати?
— А ти за перевесло косарики чи петрiв батiг засунь. Тодi ми твiй снiп на святвечiр на покутi поставимо.
— Е? — не знаю, що сказати, бо страх остерiгаюся, чи не кепкує тато. I все одно так менi хороше дивитися на свого снопа, наче вiн iз самого золота вилитий.