-Лягай, сину, бо вже люди нiч розiбрали, — нам нiчого не залишиться.
I менi стає смiшно: уявляю собi, як люди по оберемку, наче сiно, розносять нiч по хатах.
— Лягайте i ви.
— Пiду до вогника: подивлюся, хто там душу грiє.
— I я з вами.
— Не виспишся, причепо.
— Я тiльки трошечки-трошечки побуду з вами.
— То ходiм, — тато пригорнув мене рукою, i ми пiшли на вогник, що так принадно, золотою квiткою, вихоплювався з петрiвчанської ночi. Над нами зумлили комарi, бiля нас спросоння коли-не-коли схлипувала рiчечка, а над усiм свiтом протiкала зоряна iмла. I так добре було в нiй iти до знадливого вогника, до чиєїсь загадки чи казки, до чийогось життя.
— Е, та це дiд Корнiй! — зрадiв тато, поки нiчлiжанин, почувши кроки, обернувся до нас. — Добрий вечiр, дiду Корнiю!
— Коли взяв з собою ложку, то, либонь, буде добрий.
— Я тiльки сина догадався взяти.
— Догадливий, що й казати. Ще б жiнку захопив. — У дiда Корнiя одразу смiються очi, брови, губи й довгi вуса, до яких пiдбирається вогонь. Ось чоловiк пiдводиться од багаття, скидає, вiтаючись, бриля, i ми бачимо на його головi сиву розкуйовджену зиму. А на руцi в старого болiсно дихають стягнутi на живу нитку шрами.
— Як вам, дiду, живеться?
— Часом з квасом, порою з водою. — Дiд Корнiй брилем приховує свою зиму й приязно дивиться на мене. — Вже маєш, Панасе, помiчника?
— Вважайте, дочекався женця.
— Он як?! — дивується дiд Корнiй, дивуються його темнi, вогнем накупанi очi. Вiн лагiдно торкається рукою мого плеча. — Невже ти, Пшеничне, вмiєш жати?
— Трохи вмiю, — нiяково вiдповiдаю старому, i страх як потерпаю за завтрашнiй день, i побоююся, щоб тато сьогоднi насмiшкуватим словом не зменшив мене. Але тато, пiдбадьорюючи, каже, що в нього син не ледащо, i за це я не знати як вдячний йому.
Дiд Корнiй похитав головою:
— Ось так i проходить наш вiк: однi вчаться жати, а другi розучуються.
— Хто ж це, дiду, ниньки розучується жати?
— Та хоча б i я, — зажурився старий, i зажурилося невлежане золото в його очах. — Уже серп став менi заважким, випадає з руки, — i подивився на свої шрами, що були стягнутi на живу нитку.
— А що лiкарi кажуть?
— Дурне кажуть. Змовились собi й вчепилися у дiдову старiсть. Їм би хотiлось на пiч упакувати мої лiта. А яка ж то старiсть, коли маю лише сiмдесят п'ять рокiв? Моя мати до дев'яноста чотирьох жала. Щось дрiбнiшає тепер i наш вiк, i здоров'я. Всi дуже нервеними стають, та все життя чийогось не цiнують, та все бомбами замахуються на нього. А бомба чоловiка кращим не зробить.
— I ви ж, дiду, бомби возили, — щось згадавши, засмiявся тато.
— Так ото ж i видихаю цi бомби тепер, — уже й серп випадає з руки.
— Діду, ви насправдi були на вiйнi? — зрадiв я i вуха розвiсив, сподiваючись почути щось цiкаве.
— Та нi, то мене впхнули у вiйну, — неохоче вiдповiв старий i почав ложкою мiшати кулiш. — Пшоно вже розiмлiло.
— Дiду, розкажiть, як вас упхнули у вiйну, — зжалiснiв мiй голос.
— Нема там чого розказувати, нема чого й слухати, — насупив, накошлатив отi брови, яких би вистачило на двох дiдiв. — Он краще бiжи до воза, найди вагани й ложки в пiлочцi, та й подумаємо, що робити з кулешем.
— Ми вже вечеряли, дiду.
— Бiжи, бiжи. Мiй кулiш сам Котовський так їв, що аж за вухами лящало, ще й пiдхвалював.
— Ой! Справдi сам Котовський їв? — завмираю, мов заворожений. — То ви його бачили?
— Навiть фотографiю з нас обох робили.
— Розкажiть, дiду!
— А що тобi дiд сказав? Бачу, i ти непослухом вдався. Я одразу ж побiг до воза, бiля якого спокiйно ремигали круторогi воли, знайшов вагани, ложки, а в очах менi все стояло, як дiд i кулiш їв, i фотографувався аж з самим Котовським. Чим же так прославився дiдусь? Видать, недарма в нього порубцьована рука.
А кулiш у дiда i справдi був такий смачний, що його й Котовський мiг пiдхвалювати. Ми також хвалили козацьку страву, i старий був цим дуже вдоволений.
— Дiду, а Григорiй Iванович теж дерев'яною чи якою ложкою їв кулiш?
— Дерев'яною, тiльки трохи бiльшою за твою, — змовницьки посмiхнувся старий i потягнув мене за чуба. — Все, Пшеничний, хочеться знати?
— Ой, хочеться! Це ж так цiкаво!
— Розкажiть йому, дiду, трохи про себе, бо вiн тепер i менi спокою не дасть: хоч воно мале, а реп'яшисте. — Тато бере казанок i намiряється з ним пiти до рiчечки. — Вас же i в газетi друкували.
— Та друкували, i не самого, а з волами.
— З волами?! — аж пiдскакую я.
— З отими самими, що зараз бiля воза туман видихають. Он бачиш, скiльки надихали його?
Справдi, бiля воза й на долинi проростав туман. Якби я меншим був, то, напевне, повiрив би, що його надихали воли. I хто тiльки з дорослих не пiдсмiюється над нами. Ось i зараз... Я вже й надiю втратив, що дiд Корнiй щось розповiсть, але тепер вiн, косуючи на мене, сам запитав:
— То що тобi розказати? Може, казочку про сiрого бичка?
— Е, нi, про сiрого бичка я ще в колисцi чув.
— Так довго в колисцi вилежувався? Тодi, може, про дiда, бабу й курочку рябу?
— От розкажiть, як воювали.
Дiд Корнiй сумно похитав головою.
— То все людський поговiр, що я воював. От син мiй i воював, i в партизанах верховодив. То не було спокою йому, не було й менi. Його ловили, а мене тягали то по зборнях, то по буцегарнях. Отам, пiд чужими дулами, й сивина моя виспiла. А от як стояли в нас денiкiнцi, присилає вiн до мене посланця iз лiсу. Скинув той посланець шапку, випоров з неї грамоту й подає менi. Просить син, щоб я рятував загiн — привiз у лiси заховану зброю.
"Як же її через денiкiнцiв переправити? — питаюся посланця. — Може, голубами?"
А той, рудий чорт, тiльки посмiхається:
"Та нi — волами".
"Волами? А як?"
"У вас, дiду, в коморi лежить труна?"
"Та лежить, засипав її житом".
"Для чого ж це?"
"Для того, щоб менi житечко i на цьому, i на тому свiтi пахло".
"То ми, дiду, поскладаємо в домовину зброю та й поїдемо собi, посвистуючи",
Йому ще тодi про свист думалось... I де ти, гадаєш, лежала партизанська зброя? На цвинтарi, в мармуровому склепi нашого пана. Вредний був пан, то йому люди й пiсля смертi не дали спочинку. Вночi винесли ми зброю — бомби i набої до рушниць, обережненько поскладали в труну та й поїхали тихо з села. Я iду бiля волiв, а той рудий одчайдух позад мене голову гне в журбi, шапкою очi витирає, наче й справдi когось поховав. Виїхали ми за село, я вже перехреститись хотiв, аж тут налiтає кiнний роз'їзд.