Нікуди не втікала — стара.
Її зайняли і погнали. Гнали полон з дітьми, гнали з дівчатами, а вона у третьому — серед жінок і бабунь. Догнали до Перекопу, стали кошем і взялися паювати: кому що впаде?
Вона впала низькому і кривоногому. Звідки їй було знати, що зятеві? Стидкий, бридкий, поганий! Хіба їй не однаково?
Горять вогні. Татарове обідають м’ясом з-під сідла, напиваються кумису. Низький, кривоногий узяв її попри коні на ремінь. Кінь побіг дорогою, а вона терниною. Оглянеться — кров заливає сліди, а чорний ворон залітає й іспиває її кров. Зять сидить у сідлі, держить на ремені тещу. Коли теща спіткнеться, смикне за ремінь і поставить на ноги.
Вона бігла на прив’язі, скакала по терню, пісок роз’їдав пальці, кров заливала сліди, а чорний ворон налітав і напивався її крові.
Стидкий, бридкий, поганий, в’їхав, гарцюючи, у свій багатий кам’яний двір, втягнув за собою її й загалакав:
— Вийди, любко, вийди, дружино,— я привів тобі до смерті робітницю!
Дружина почула. Вибігла боса, без пояса: так квапилась. А поглянула, що він привів стару, нездалу бабу, розсердилася й розсварилася:
— Навіщо це стерво? Було її не вести, було її там зарубати! — й хотіла йти.
Низький і кривоногий жовтозубо вишкіривсь і косооко моргнув, зупиняючи її, й сказав:
— А навіщо її рубати? Нехай пасе табуни, нехай пряде кужіль і колише дитину. Здужає.
Його дружина гнівно повела бровою і загадала старій три роботи:
— Будеш очима пасти табуни, руками прясти кужіль, а ногами колисати дитину,— і не дивилася на неї.— Ступай у хлів! — махнула лівою рукою — мізинного пальчика нема: дочка.
Мати впізнала дочку. А дочка не схотіла впізнати рідну матір.
Матері відняло мову — небо падало на землю, і земля провалювалась.
Вовчиця сидить, сидьма ціпеніючи. Вона вже й не дихає: їй несила дихати і творити вітер. Якби він сам дмухнув, якби він повіяв з-за Перекопу — далеких степів, з іще дальших лісів. Приліг, утих і не шелесне. Було змилосердився, війнув, вона підставила своє лице, свою душу і — нема.
Всередині їй визимніло, спустошіло, не чутно, чи у неї єсть серце.
І зараз, тепер вона вся була така визимніла, спустошена, як і тоді, коли її вперше загнали в хлів, як худобину. Їй понад усе хотілося вмерти. Лежала в смердючому хліві на гною і просила смерті. Смерть була злою, недоброю: не прийшла. А досвіток розпочав своє: уставай і хапай, тільки встигай — бере на плечі колиску з дитиною, бере в руки кужіль і жене табуни на пашу. Ступає голодна — глуха і німа, як нежива. А вигнала табуни, скинула з плечей колиску, дивиться — хлопчик! — і ожила. Воно лежить у сповитку і всміхається до неї чорними очима й пухлими губками. Вона всміхнулася йому, і він начеб упізнає її, поводить очками. Вона й не подумала, що дитя косооке, бере його на руки, носить і цілує. Наносилася, націлувалася, кладе в колиску і притьма за кужіль. Слинить пальці, смикає мичку й промовляє:
— Я мушу, я повинна його полюбити. Кого мені ще любити?
Веде довгу тонку нитку й благає:
— Боже, боже, дай мені силу полюбити його. Я не признаюся ні дочці — його матері, ні йому, нікому, хто я. Нехай вони вважають мене худобиною, нижче худобини, а я буду робити на них і любити їх. Я буду старатися, я витягнуся до останньої ниточки. Нехай я буду найпослідущою, нехай усі мене зневажають і обпльовують, тільки б вони були щасливі й багаті.
І щоб посиль ни ти себе, розкаюється:
— Прости, боже, мені, грішній, за те, що просила в тебе смерті. Дай, дай, боже, мені силу любити й забери від мене ненависть.
І бог начеб послухав її, зробив, як вона хотіла.
Зрідка, інколи бачить низького і кривого — пихатий! — і завжди чомусь відвертається від нього. Зрідка, інколи бачить дочку — м’які сап’янці, на руці діаманти-самоцвіти! — й низько опускає стару голову.
Дитину в неї відбирає німий кастрат-євнух. Не могла його любити. Віддавала йому сповиток і тремтіла: він грубо бере дитину, наче поліно, зло насмішкуючись з неї, нелюдськи, несамовито, як з раби, і уїдливим, ікластим, гіршим звірячого оскалом проганяє її геть, у хлів. Знесилена, зморена, вона падає на гній. Її губи шелестіли, вимолювали в бога, щоб дав сили любити і його, євнуха. Вона так цього хоче. Її губи шелестять, а серце стає каменем. І що вона довше молиться, стоячи у хліві на колінах і б’ючи у гній поклони, то її серце стає ще кам’яніше, ще твердіше. Бог міг змилосерджуватися, а її серце не хотіло. Вона стала робити ще дужче, ще тяжче і стала годити ще вірніше, ще завзятіше не тільки зятеві, дочці, а хлопчикові й поготів; не дозволяє впасти на нього й пилинці, леститься й до ненависного, гидотного євнуха, але він все одно відбирає від неї дитину, як поліно, і глумливим, глузливим поглядом, з тим же своїм звірячим оскалом супроводжує її до хліва.
Вона ж ще поривалася прихилити до нього свою душу, а не може, так начеб у ній самій сидить хтось дужчий, хтось могутніший, ніж вона — квола, вимучена, виснажена жінка, і поганяє нею, знедоленою і скапареною, в чужій чужині.
Вона не вгамовувалася: працює і горить. Ні зять, ні дочка не те що з нею не забалакають, вони й не дивляться в її бік: тягне, то й добре, а здохне, закопають, як гнилятину, та й по тому. А вона заганяє себе, недоїдає з черепка, відриваючи собі від рота, аби їх не об’їсти. Сам бог бачив: ніколи не думала про себе, тільки про них, щоб їх табуни плодилися й гладшали, щоб пряжа намотувалася на клубки, щоб хлопчик ріс і ставав на ноги.
Товклася, як у пеклі, робила для них рай і, погорджувана, зневажена, скривджена, покрадьки хрестилася, ревно на самоті вимолюючи зятеві й дочці здоров’я, довголіття, а внукові зросту, розуму й доброго серця.
У своїх палких думках бачила хлопчика підлітком, ставним, гарним парубком і, що гріха таїти, в думках одружувала його, сподіваючись уздріти правнуків.
Так минав час. Їй невтямки, що вона минається під терен-деревом. Вона вговтала, переконала, запевнила себе, що так і треба.
Займає табуни, жене табуни, несе на плечах колиску, несе в руках пряжу. Тяжко? Хіба первина?
І треба ж їй було оглянутися?
Повзе, підбігає, завертаючи табуни, і знову ледве переставляє ноги, а оглянулася і остовпіла: де не ступить — з її сліду росте будяк, куди не поверне своїми вирлами — там з’являється полин.