— Король Віраксас, — промовила з легкою іронією в голосі, — розпочав своє правління з суто королівських едиктів. Primo, день його коронації був оголошений в королівстві Керацк державним святом і вихідним. Secundo, видав указ про амністію… для кримінальних в'язнів, а політичні ж сидять як сиділи і то без права на побачення та листування. Tertio, підвищив мито і портові збори на сто відсотків. Quarto, в двотижневий строк Керацк повинні покинути всі нелюді та напівкровки, які завдають шкоди державному господарюванню і займають робочі місця людей чистої крові. Quinto, в Керацку забороняється використання будь-якої магії без згоди короля, також чародіям не дозволяється володіти місцевою землею або мати тут нерухомість. Всі маги, які проживають у Керацку, мусять позбутись своєї нерухомості та отримати ліцензію. Або покинути королівство.
— Пречудовий вияв вдячності, — хмикнула Йеннефер. — А ходять чутки, що саме чародії допомогли Віраксасу всістись на трон. Що вони організували і профінансували його переворот. І допомогли взяти владу в свої руки.
— Чутки не брешуть. Віраксас щедро розплатиться за це із Капітулом, саме тому він і підіймає мито та розраховує на конфісковану власність нелюдів. Едикт стосується мене особисто, адже жоден інший чародій не має дома в Керацку. Це помста Ілдіко Брекль. І відплата за медичну допомогу місцевим жінкам, яку радники Віраксаса визнали аморальною. Капітул міг би вплинути на хід моєї справи, але не зробить цього. Капітулу мало отриманих від Віраксаса торговельних привілеїв, наділів у портах і морських спілках. Він веде подальші переговори і не думає послаблювати свої позиції. Тож, оскільки я тут визнана persona non grata, то мені доведеться емігрувати та шукати нові хлібні місця.
— Як вважаю, зробиш це без найменшого жалю. Під таким керівництвом Керацк, гадаю, не має особливих шансів отримати титул найтеплішого місця під сонцем. Цю віллу продаси, купиш собі іншу. Хоча б у Лірії, в горах. Лірійські гори зараз у моді. Чимало чародіїв подались туди, краєвиди там мальовничі й податки помірні.
— Не люблю гори. Волію море. Не переживаю, підшукаю собі якусь пристань, зроблю це без особливих зусиль, беручи до уваги мою спеціалізацію. Жінки є всюди і всім я потрібна. Пий, Йеннефер. Твоє здоров'я.
— Заохочуєш пити, а сама ледве губи вмочила. Чи ти нездорова? Виглядаєш так собі.
Літта театрально зітхнула.
— Останні дні видались тяжкими. Державний переворот, ця страшна буря, ох… До того ж, ця постійна ранкова нудота… Знаю, минеться після першого триместру. Але це ще цілих два місяці…
В раптовій тиші було чутно, як дзижчить оса, що кружляла над яблуками.
— Ха-ха, — порушила мовчання Корал. — Пожартувала. Шкода, що ти можеш побачити зараз своєї міни. І повелась же! Ха-ха.
Йеннефер дивилась вгору, на порослий плющем вершечок стіни. Довго до нього придивлялась.
— Повелась, — продовжила Літта. — Б'юсь об заклад, що ти одразу дала волю фантазії. Одразу прикинула і пов'язала, визнай це, мій благословенний стан із… Не роби таку міну, не треба. До тебе мали б дійти певні звістки, чутки розходяться, ніби кола по воді. Але можеш бути спокійна, в цих чутках немає ані крихти правди. Маю такі самі шанси завагітніти, як і ти, в цьому питанні нічого не змінилось. А з твоїм відьмаком мене єднали суто ділові зв'язки. Професійні справи. Нічого більше.
— Ах.
— Народ — це народ, він полюбляє чутки. Побачать жінку поряд із чоловіком, і блискавично роздують із цього романтичну історію. Відьмак, визнаю це, бував у мене доволі часто. І взагалі, нас разом часто бачили. Але, повторюю, мова йшла виключно про справи.
Йеннефер відставила келих, обперлась ліктем об стільницю, склала дашечком пучечки пальців. І подивилась рудоволосій чародійці прямо в очі.
— Primo, — Літта злегка кашлянула, але очей не відвела, — ніколи не вчинила б так із подругою. Secundo, твій відьмак взагалі мною не зацікавився.
— Ні? — Йеннефер скинула брови. — Справді? Цікаво, чому ж це?
— Може, — Корал ледь помітно всміхнулась, — його перестали цікавити жінки зрілого віку? Незалежно від їхньої актуальної зовнішності? Може, він воліє по-справжньому молодої жінки? Мозаїк, ходи-но сюди. Тільки глянь, Йеннефер. Квітуча юність. І донедавна — невинність.
— Вона? — захлинулась Йеннефер. — Він із нею? З твоєю ученицею?
— Ну, Мозаїк. Ми чекаємо. Розповіси нам про свою любовну пригоду. Нам дуже цікаво про неї почути. Полюбляємо романи. Розповіді про нещасливе кохання. Чим нещасливіше, тим краще.
— Пані Літто… — Дівчина, замість того, аби залитись рум'янцем, навпаки, зблідла, як покійник. — Прошу Вас… Ви мене вже покарали за це… Скільки разів можна карати за одну й ту саму провину? Не змушуйте мене…
— Розповідай!
— Облиш її, Корал, — махнула рукою Йеннефер. — Не знущайся. Тим більше, що мені це взагалі не цікаво.
— Якось не надто віриться. — Літта Нейд злобно всміхнулась. — Але най буде так, пробачила дівчині, насправді, вже її покарала, провину пробачила і дозволила продовжити навчання. І мене вже не забавляє, як вона мимрить свої визнання. Коротше кажучи, з глузду з'їхала і втекла з відьмаком. А він, коли обридла йому, просто кинув її. Одного ранку прокинулась сама. Постіль вже холодна, а коханця як лиз злизав. Пішов, бо мусив. Розтанув, мов дим. Все полетіло за вітром.
Мозаїк, хоч це здавалось неможливим, зблідла ще сильніше. Руки в неї тремтіли.
— Залишив квіти, — тихо сказала Йеннефер. — Букетик квітів. Правда?
Мозаїк підвела голову. Але не відповіла.
— Квіти й лист, — повторила Йеннефер.
Мозаїк мовчала. Але рум'янець потроху вертався на її обличчя.
— Лист, — промовила Літта Нейд, допитливо дивлячись на дівчину. — Про лист ти мені нічого не сказала. Не загадувала про це.
Мозаїк стиснула губи.
— Але годі про це, — демонстративно спокійно договорила Літта. — Саме тому повернулась, хоча могла очікувати на суворе покарання, набагато суворіше від того, яке ти отримала врешті-решт. Це він звелів тобі вернутись. Коли б не це, не повернулась би.
Мозаїк не відповідала. Йеннефер також зберігала мовчання, намотуючи на палець чорний локон. Раптом підвела голову, глянула дівчині в очі. Й всміхнулась.