— Знаю. Але, може, до того часу щось трапиться? Щось щасливе, будемо сподіватись? Після низки прикрих випадків не завадило б щось новеньке.
— Не заперечую. А якщо…
— Подумаю і прийму рішення. — Геральт не дав бардові договорити. — До того, ніщо не зобов'язує мене приймати участь на королівському весіллі в якості охоронця. Егмунд і прокуратор не відшукали мої мечі, а така була угода. Але, загалом, не виключаю, що виконаю забаганку принца. Хоча б із суто матеріальних міркувань. Принц похвалявся, що не поскупиться на гроші. А все вказує на те, що мені скоро знадобляться нові мечі, виконані на замовлення. Це буде дорого коштувати. Ох, що тут патякати. Пішли десь щось перекусимо. І вип'ємо.
— До Равенги, в "Naturu"?
— Не сьогодні. Сьогодні хочеться чогось простого, природного, нескладного і щирого. Якщо розумієш, про що я.
— Звісно, розумію. — Лютик підвівся. — Ходімо на узбережжя, до Пальміри. Знаю одну місцинку. Там подають оселедець, горілку і юшку з риби, що зветься півник. Не смійся! Дійсно, так і зветься!
— Най собі зветься, як хоче. Ходімо.
* * *
Міст на Адалатте був заблокований, його перекрила собою колона з навантажених возів і групи вершників, що вели за собою неосідланих коней. Геральт з Лютиком мусили зачекати, відійшовши з дороги.
Кавалькаду замикав поодинокий вершник на гнідій кобилі. Кобила тряхнула головою і привітала Геральта протяжним іржанням.
— Плотва!
— Привіт, відьмаче. — Вершник скинув каптур, відкрив обличчя. — Я саме тебе шукаю. Хоча й не сподівався, що так швидко тебе зустріну.
— Привіт, Пінеті.
Пінеті зіскочив з сідла. Геральт зауважив, що він озброєний. Це було доволі дивно, адже чародії рідко коли носили зброю. Окутий латунню пояс чародія обтяжував меч у розкішно оздоблених піхвах. Там був також і стилет, солідний і широкий.
Прийняв з рук чародія віжки Плотви, погладив морду й загривок кобили. Пінеті зняв рукавицю і заткнув її за пояс.
— Прошу вибачення, метре Лютику, — промовив, — але хотів би залишитись із Геральтом віч-на-віч. Те, що я маю йому розповісти, стосується лише його вух.
— Геральт, — набундючився Лютик, — нічого від мене не приховує.
— Знаю. Більшість подробиць з його особистого життя я дізнався саме з твоїх балад.
— Але…
— Лютик, — увірвав відьмак. — Іди прогуляйся.
— Дякую тобі, — сказав, коли залишились наодинці. — Дякую, що привів мені мого коня, Пінеті.
— Помітив, — відповів чародій, — що ти прив'язався до нього. Коли ж ми його відшукали в Сосниці…
— Ви були в Сосниці?
— Були. Нас прикликав констебль Торквіл.
— Бачили…
— Бачили, — різко перебив Пінеті. — Все бачили. Не могли збагнути, відьмаче. Не могли збагнути. Чому ти його тоді не зарубав? На тому ж самому місці? Ти вчинив, дозволь тобі сказати, нерозумно.
Знаю, Геральт утримався від визнання цього факту вголос. Знаю, аякже. Вчинив як дурень, не скориставшись шансом, який подарувала доля. Що з мене взяти, одним трупом більше, одним трупом менше. Яке це має значення для найманого вбивці. І що з того, що мені було гидко ставати лишень знаряддям у ваших руках? Так я ж-бо завжди — лишень знаряддя в чиїхось руках. Треба було зціпити зуби і робити те, що мусив.
— Тебе це, певно, здивує, — Пінеті глянув йому в очі, — але ми негайно поспішили тобі на поміч, я і Харлан. Подумали, що тобі буде потрібна поміч. Наступного дня схопили Дегерлунда, коли розправлявся з якоюсь випадковою бандою.
Схопили, відьмак утримався від репліки. І без зволікань скрутили йому шию? Ви ж розумніші за мене, тож не повторили моєї помилки? Аякже. Якби так і було, не стояв би тут переді мною з такою міною, Гвінкамп.
— Ми не вбивці. — Чародій почервонів, затнувся. — Відвезли його в Ріссберг. Тут і почалася вся ця катавасія… Всі були проти нас. Ортолан, на подив, поводився стримано, хоча саме від нього ми чекали найгіршого. Але Бірута Ікарті, Рябий, Сандоваль, навіть Зангеніс, який перед цим бува на нашому боці… Вислухали довжелезну лекцію про солідарність спільноти, про братерство, про лояльність. Довідались, що тільки останні покидьки можуть вдатися до того, щоб винайняти убивцю проти свого колеги, що це як треба було низько впасти, аби винайняти проти свого побратима відьмака. Бо переслідували найниціші мотиви. Бо позаздрили таланту і престижу побратима, не винесли його наукових успіхів і досягнень.
Посилання на інциденти в Узгір'ї, на сорок чотири трупа, не дали жодних результатів, — відьмак утримався від озвучення цього твердження. — Якщо не зважати на знизування плечима. І, вочевидь, довгі нотації про науку, яка вимагає жертв. Про цілі, які виправдовують засоби.
— Дегерлунд, — продовжив Пінеті, — виступив перед комісією і отримав сувору догану. За практикування гоетії, за людей, вбитих демоном. Поводився зарозуміло, вочевидь, розраховував на протекцію Ортолана. Але Ортолан ніби забув про нього, він був цілковито поглинутий у свою нову ідею-фікс: виведення формули надзвичайно ефективного і універсального добрива, що має викликати революцію в світі сільського господарства. Коли Дегерлунд зрозумів, що залишився без підтримки, одразу змінив тактику. Став плаксивим і жалібним. Прикинувся жертвою. Жертвою власних амбіцій і магічного таланту, завдяки яким прикликав настільки могутнього демона, що не здолав його опанувати. Присягався, що покине гоетію, що вже більше ніколи не вдаватиметься до неї. Що все своє життя присвятить дослідженням по удосконаленню роду людського, трансгуманізму, видоутворенню, інтрогресії та генетичним модифікаціям.
І йому повірили, утримався від ствердження цього факту вголос відьмак.
— Йому повірили. До цього доклав руку Ортолан, який раптом з'явився перед комісією, оповитий випарами добрив. Назвав Дегерлунда любим хлопчиком, який справді припустився деяких помилок, але ж хто не помиляється. Не став розводити теревені, що хлопчик виправиться і що він може поручитись за нього. Попросив, щоб комісія стримала свій гнів, проявила розуміння і не компрометувала юнака. Врешті-решт, назвав Дегерлунда своїм наступником і спадкоємцем, цілком і повністю передав йому Цитадель, свою приватну лабораторію. Він сам, повідомив, лабораторії не потребує, оскільки вирішив працювати і екзерцювати під відкритим небом, серед городу і грядок. Біруті, Рябому і решті така ідея прийшлась до смаку. Цитадель, беручи до уваги її неприступність, могла чудово підійти на роль місця для заслання й ізоляції. Дегерлунд потрапив у власну пастку. Опинився під домашнім арештом.