— Це ілюзія, яку створила агуара.
— За недоумків нас маєш? — крикнув Коббін. — Ілюзії? Які ілюзії? Це були справжнісінькі змії! Всі ж бачили, чи не так? Чули сичання? Я навіть відчув їхній сморід!
— Це була ілюзія. Змії були несправжні.
"Пророк" знов зачепився вантами об навислі гілки.
— І це мана, так? — промовив один із матросів, простягаючи руку. — Злуда? Ця змія несправжня?
— Ні! Стривай!
Гігантська арієта, яка звішувалась з гілки, засичала так, що аж кров застигла в жилах; атакувала блискавично, вдарила, встромивши ікла в шию моряка раз, потім ще раз. Матрос пронизливо скрикнув, заточився, впав, забився в конвульсіях, ритмічно стукаючись потилицею об дошки палуби. На губах його виступила піна, з очей почала сочитись кров. Вмер ще до того, як встигли до нього підбігти.
Відьмак накрив тіло шматком парусини.
— До дідька, народ, — промовив. — Будьте обачні! Не все тут омана!
— Увага! — заволав моряк, що стояв на носі. — Увааагааа! Перед нами водоверть! Водоверть! Заводь знов розгалужувалась. Ліва віднога, та, в яку їх несла течія, нуртувала і клекотіла в шаленій водоверті. Вируючий вихор збивав піну, наче суп у казані. У вирі обертались, з'являючись і зникаючи, пеньки та гілляки, навіть одне ціле дерево з розложистою кроною. Матрос із лотом кинувся навтьоки з носа, решта почала верещати. Пудлорак зберігав спокій. Крутив штурвал, скеровуючи шлюп у праву спокійну відногу.
— Уфф, — обтер чоло. — Вчасно! Була б із нами велика халепа, якби нас затягнуло в ту водоверть. Ох, би нас покрутило…
— Водоверті! — крикнув Коббін. — Жагниці! Алігатори! П'явки! Не треба ніяких ілюзій, ці болота кишать жахіттями, гадами, всілякою отруйною мерзотою. Недобре, недобре, що ми тут заблукали. Тут безліч…
— Кораблів згинуло, — закінчив, вказуючи, Аддаріо Бах. — Це вже дійсно правда.
Згнилий і зруйнований, занурений по самий фальшборт, порослий водоростями, оплетений ліанами й обліплений моховинням, застряг на правому березі ріки угрузлий в багнище кістяк судна. Споглядали його, поки "Пророк", якого несло за слабкою течією, пропливав повз.
Пудлорак штурхнув Геральта ліктем.
— Пане відьмаче, — промовив стиха. — Компас й досі як скажений. Якщо вірити стрілці, ми змінили курс зі східного на південний. Якщо то все не лисячі витівки, то це недобре. Ніхто не досліджував ці болота, але відомо, що простягаються на південь від фарватеру. В такому разі, нас несе просто в самісіньке серце багниськ.
— Але ж ми дрейфуємо, — зауважив Аддаріо Бах. — Вітру нема, нас несе течія. А течія означає сполучення з рікою, з водним шляхом Понтара…
— Необов'язково, — заперечно похитав головою Геральт. — Чув про ці заводі. Мають змінний напрямок водної течії. Все залежить від того, чи зараз приплив чи відплив. І не забувайте про агуару. Це також може бути ілюзією.
Береги й надалі вкривали густі зарості болотних кипарисів, з'явились також череваті, цибулиноподібні біля кореня болотні рослини. Було багато засохлих, мертвих дерев. З їхніх трухлявих стовбурів та гілок звішувались густі бороди моховиння тілландсії, яка сріблясто вилискувала на сонці. На гілках чатували чаплі, які проводжали "Пророка" поглядом незворушних очей.
Моряк на носі закричав.
Цього разу її побачили всі. Знов стояла на гілці дерева, що висіла над водою, стояла рівно і нерухомо. Пудлорак без нагадування вхопився за румби штурвала, направляючи шлюп ближче до лівого берега. А лисиця раптом загавкала, голосно і проникливо. Загавкала знов, коли "Пророк" пропливав повз.
По гілці промайнув великий лис і зник у гущавині.
* * *
— Це було застереження, — сказав відьмак, коли галас на палубі вщух. — Застереження і вимога. А радше — наказ.
— Аби ми звільнили дівчинку, — розважливо довершив думку Аддаріо Бах. — Все ясно. Але звільнити її ми не зможемо, бо вона мертва.
Кевенард ван Вліт заквилив, вхопившись обома руками за голову. Мокрий, брудний і нажаханий, вже не був схожим на купця, який міг собі дозволити власний корабель. Був схожим на хлопчисько, якого впіймали на крадіжці слив.
— Що робити? — Застогнав. — Що робити?
— Я знаю, — раптом озвався Явіл Фіш. — Прив'яжемо мертву дівку до бочки й викинемо за борт. Це затримає лисицю, вона муситиме оплакати щеня. А ми виграємо час.
— Сором, пане Фіш, — голос чинбаря несподівано став твердим і впевненим. — Не годиться так із небіжчиками поводитись. Це не по-людськи.
— Так кажеш, ніби це людина була? Ельфійка, а на додачу до цього ще й наполовину звір. Кажу вам, ідея з бочкою — файна думка…
— Ця думка, — сказав Аддаріо Бах, неквапом вимовляючи кожне слово, — могла прийти в голову тільки абсолютному ідіоту. І призвела би до смерті всіх нас. Якщо віксена зрозуміє, що вбили дівчинку, прийде наша черга помирати.
— Не ми вбили щеня, — втрутився Петру Коббін так хутко, що розлючений і червоний наче рак Фіш не встиг парирувати. — Не ми! Це зробив Парлагі. Він винен. Наші руки чисті.
— Слушна думка, — підтвердив Фіш, звертаючись не до ван Вліта і відьмака, а до Пудлорака і матросів. — Парлагі винен. Най лисиця йому і мститься. Всадовимо його разом із трупом у човен і хай собі дрейфує. А ми тим часом…
Коббін і кілька матросів підтримали пропозицію схвальними вигуками, але Пудлорак одразу ж стишив їх.
— Я цього не дозволю, — сказав.
— Я також. — Кевенард ван Вліт сполотнів. — Пан Парлагі може і завинив, може і правда, що його вчинок заслуговує на покарання. Але покинути, віддати на смерть? Ні, так не піде.
— Його смерть або наша! — Заверещав Фіш. — Що ми можемо вдіяти? Відьмаче! Ти захистиш нас, коли лисиця опиниться на палубі?
— Захищу.
Запала тиша.
"Пророк Лобода" продовжував дрейфувати серед затхлої смердючої води, від якої здіймались великі бульби, тягнучи за собою довгі пасма водоростей. З прибережних дерев на них споглядали чаплі та пелікани.
* * *
Моряк, що стояв на носі шлюпу, попередив їх покриком. За мить скрикнули всі. Дивлячись на трухлявий, порослий водоростями і моховинням кістяк корабля. Того самого, який бачили годину тому.
— Плаваємо по колу, — констатував факт краснолюд. — Це петля. Лисиця впіймала нас у пастку.
— У нас лише один вихід. — Геральт вказав на ліву відногу і вируючу там водоверть. — Проплисти крізь це.