Сезон гроз

Страница 52 из 94

Анджей Сапковский

Краснолюд сьорбнув пива, відригнув.

— Селяни намагались дракона настрашити, ставили різні пастки і вдавались до хитрощів. Але все марно. Склалось так, що саме в цей час до сусіднього Бан Арда примандрував зі своїми ученнями цей Лобода, в ті часи був доволі відомим, мав титул пророка і багацько прихильників. Хлопи попросили його про допомогу, він же, на диво, в допомозі не відмовив. Коли прилетів дракон, Лобода вийшов на пасовисько і почав читати над ним екзорцистські молитви. Дракон спершу обсмалив його вогнем, як качку. А потів проковтнув. Просто взяв і проковтнув. І відлетів у гори.

— Це кінець?

— Ні. Слухай далі. Учні пророка були в розпачі й плачу, а потім винайняли слідопитів. Наших, тобто краснолюдів, які на драконах собаку з'їли. Вони десь із місяць вистежували дракона. В типовий спосіб, ідучи слідом за купами, які гад навалював. Учні падали ниць перед кожною купою і копирсались у ній, затято голосили й вишукували рештки свого учителя. Врешті-решт, зібрали все до останку, а докладніше, те що вважали за останки, бо насправді це була доволі хаотична колекція не надто чистих людських, коров'ячих і баранячих костей. Тепер все це добро лежить у саркофазі в Новіграді в якості святині. Як чудотворна реліквія.

— Зізнайся, Аддаріо. Ти вигадав цю історію. Або сильно її прикрасив.

— Звідки такі підозри?

— Звідти, що часто спілкуюсь з одним поетом. От він, коли має вибрати одне з двох: версію правдиву, або версію привабливу, завжди обирає другу, яку ще додатково поприкрашає. Всі закиди щодо цього питання криє наступним софізмом: якщо щось не схоже на правду, то це ще зовсім не означає, що це брехня.

— Я знаю цього поета. Безсумнівно, це Лютик. А історія має свої права на існування.

— Історія, — усміхнувся відьмак, — це оповідь, здебільшого брехлива, про події, здебільшого несуттєві, розказана нам істориками, здебільшого дурнями.

— Цього разу знову впізнав автора цитати, — ошкірився Аддаріо Бах. — Висогота з Корво, філософ і етик. Й історик. Повертаючись до пророка Лободи… Що ж, історія, як говориться, це історія. Але чув, що в Новіграді священики виймають час від часу рештки пророка з саркофага й виставляють віруючим для вшанування й поцілунку. Й одначе, якщо тобі трапиться там побувати, я б порадив утриматись від цілування.

— Утримаюсь, — пообіцяв Геральт. — Щодо Новіграда, коли вже про нього зайшла мова…

— Не переживай, — упередив краснолюд. — Встигнеш. Встанемо до світанку, швиденько дістанемось Вітряної. Скористуємось попутним вітром і будеш у Новіграді вчасно.

Аби ж, подумав відьмак. Аби ж.

Розділ чотирнадцятий

Люди і тварини належать до різних видів, лисиці, натомість, існують поміж людьми і тваринами. Мертві й живі ступають різними дорогами, лисиці, натомість, вандрують між мертвими й живими. Божества і монстри крокують різними стежками, лисиці, натомість, ходять поміж божествами і монстрами. Маршрут світла і темряви ніколи не поєднуються і не перетинаються; лисячий дух чатує десь поміж ними. Безсмертні й демони прямують своїми шляхами — лисячий дух снує десь поміж ними.

Цзі Юнь, письменник часів династії Цін

Вночі вирувала буря.

Виспавшись в соломі на горищі стодоли, вирушили в путь на світанку, в холодний, хоча й сонячний ранок. Тримаючись торованої стежини, пройшли повз граби, через багнисті, порослі заростями і зрошені росою луки. За годину швидкої ходи дістались до поселень.

— Вітряна, — вказав Аддаріо Бах. — Пристань, про яку розповідав тобі.

Наблизились до ріки, їх обвіяло подихом свіжого вітру. Ступили на дерев'яний причал. Ріка в цьому місці утворювала широку заводь, велику, наче озеро, майже неможливо було помітити течію, яка плинула десь далі. З берега над самою водою похилили свої віти верби, осокори і вільхи. Всюди плавало, ґелґочучи на різні голоси, водне птаство: качки, чирянки, шилохвости, гагари та чомги. Вдало вписуючись у краєвид і не полошачи всього того пернатого гармидеру, по воді граційно линув невеличкий тендер. Однощоглий, з одним великим вітрилом ззаду і кількома трикутними — спереду.

— Як влучно хтось колись підмітив, — сказав Аддаріо Бах, милуючись побаченим. — Що існують три найпрекрасніші дивогляди у світі. Корабель під повними вітрилами, кінь у галопі і це, як його… оголена жінка в ліжку.

— Жінка у танці, — всміхнувся відьмак. — В танці, Аддаріо.

— Най буде, — погодився краснолюд, — оголена в танці. Ха, а цей кораблик, визнай, до дідька красиво вписується в пейзаж.

— Це не кораблик, а всього-на-всього тендер.

— Це шлюп, — виправив, наближаючись до них, огрядний чолов'яга в дублеті з лосиної шкіри.

— Шлюп, шановне товариство. Це легко розпізнати по вітрильному оснащенню. Великий гафельний грот, стаксель і два клівера на штагах. Класика.

Тендер-шлюп наблизився до причалу майже впритул, настільки близько, що вони змогли роздивитись галіон на носі судна. Носова фігура, замість звичайної цицястої дівулі, сирени, дракона чи морського змія, являла собою лисого старця з гачкуватим носом.

— Дідько, — пробурмотів собі під ніс Аддаріо Бах. — Цей пророк до нас ув'язався чи що?

— Шістдесят чотири фути в довжину, — продовжував опис низенький чолов'яга голосом, сповненим гордощів. — Загальна площа вітрил складає три тисячі триста футів. Перед вами, шановне товариство, "Пророк Лобода", новітній шлюп ковірського типу, збудований на новіградській верфі, зійшов зі стапеля трохи менше як рік тому.

— Як бачимо, — кашлянув Адарріо Бах, — цей шлюп вам добре відомий. Так багато про нього знаєте.

— Знаю про нього все, оскільки я його власник. Бачите корогву над флагштоком? На ній зображена рукавичка. Це герб моєї фірми. Дозвольте відрекомендуватись — я Кевенард ван Вліт, підприємець, займаюсь лимарством і білуванням шкір.

— Раді знайомству, — краснолюд потиснув подану йому руку, зміривши підприємця пильним поглядом. — І віддаємо пошану судну, бо швидке і гарне. Напрочуд дивно бачити його тут, у Вітряній, у заводі, вдалині від головного понтарського фарватеру. Дивуюсь також, що корабель на воді, а ви, власник, на суші, у глухомані. Якісь проблеми?

— Зовсім ні, жодних проблем, — відповів підприємець, який займався лимарством і білуванням шкір, і, на думку Геральта, відповідь була занадто поспішною і занадто ненатуральною. — Поповнюємо тут запаси, та й по всьому. А на пустище втрапили не з власної волі, нас закинули сюди певні обставини, непереборної дії. Адже, коли поспішаєш на допомогу, не надто розмірковуєш, який шлях краще обрати. А наша рятувальна експедиція…