Лігенза і Трент, вочевидь, вже бачили Дзиґу в дії, бо її фіаско їх просто ошелешило, заціпеніли, роззявивши роти. На час, достатній, аби відьмак встиг вихопити з кутка помічену ним раніше мітлу. Трент спершу дістав в обличчя березовим гілляччям, потім — держаком по голові. Геральт підставив мітлу йому під ногу, копнув у згин під коліном і звалив на підлогу.
Лігенза отямився, вихопив зброю, напав, розмахуючись від вуха. Геральт уникнув удару напівобертом, вивернувся повним вольтом, виставив лікоть, Лігенза, який нісся за силою інерції, напоровся горлом на лікоть, захлинувся і впав на коліна. Перед тим, як упав, Геральт вирвав з його рук меч, метнув його вертикально вгору. Меч встромився лезом у крокву і застряг там.
Дзиґа атакувала знизу, Геральтові ледве вистачило часу зробити фінт. Підбив руку з мечем, вхопив за передпліччя, розвернув, підтяв ноги держаком мітли і відкинув на прилавок. Загриміло.
Трент кинувся на нього, Геральт зацідив йому мітлою в обличчя, раз, другий, третій, надзвичайно швидко. Потім ударив держаком в одну скроню, в іншу скроню й навідліг по шиї. Встромив руків'я мітли йому межи ніг, розвернувся, вчепився в руку, вивернув, дістав меч з долоні, підкинув вгору. Меч встромився в крокву і застряг там. Трент відступив, спіткнувся об лаву і впав. Геральт вирішив, що немає сенсу його надалі калічити.
Лігенза став на ноги, але не ворушився, руки були опущені, кліпнув очима вгору, на вбиті у крокви мечі, надто високо, щоб дістати. Дзиґа атакувала.
Закрутила вісімку, зробила фінт, рубонувши коротко навідліг. Стиль, який виправдовував себе в трактирних сутичках, у тисняві і тьмяному освітленні. Відьмакові не заважало ані освітлення, ані його відсутність, а цей стиль знав аж надто добре. Клинок Дзиґи розсік повітря, а виконаний фінт розвернув її так, що відьмак опинився в неї за спиною. Скрикнула, коли просунув їй під руку держак мітли і вивернув ліктьовий суглоб. Витягнув меч з пальців, відштовхнувши її від себе.
— Думав, — глянув на клинок, — залишити цей собі. В якості компенсації за свій труд. Але передумав. Не буду носити бандитську зброю.
Підкинув меч вгору. Лезо увійшло в крокву, застрягло. Дзиґа, біла як полотно, блиснула зубами, вишкірившись з-під скривлених уст. Згорбилась, швидким рухом вихопила з-за халяви ніж.
— А це, — оцінив, дивлячись їй просто у вічі, — це дуже погана ідея.
Знадвору долунав цокіт копит, фиркання коней, брязкіт зброї. Під станцією раптово з'явилась юрба вершників.
— На вашому місці, — звернувся Геральт до трійці, — усівся би в куточку на лаві. Та вдавав би, що мене тут нема.
Гримнули двері, заляскали остроги, в приміщення увійшли солдати в лисячих шапках і коротких чорних кунтушах, оздоблених срібним гаптуванням. Очолював їх вусач, підперезаний багряним пасом.
— Королівська служба! — Оголосив, спираючись рукою на буздиган, заткнутий за пояс. — Вахмістр Ковач, другий ескадрон першої кавалерії, збройні сили милостиво правлячого короля Фольтеста, владики Темерії, Понтарії й Махакама. В погоні за реданською бандою!
В кутку на лаві Дзиґа, Трент і Лігенза зосереджено роздивлялись носки своїх черевиків.
— Свавільна група реданських розбійників, найманих бандитів і розбишак перейшла кордон, — виголошував далі вахмістр Ковач. — Ці гультяї валять прикордонні стовпи, палять, крадуть, катують і убивають королівських підданих. У сутичці з королівським військом були ганебно побиті, нині переховуються по лісах, шукають можливості втекти назад за межі королівства. Такі могли об'явитись в околиці. Попереджаю, що допомога їм, надання інформації та будь-яка співпраця з ними буде трактуватись як зрадництво, а за зрадництво — зашморг на шию!
— Бачили тут на станції якихось чужаків? Новоприбулих? Тобто, підозрілих? І ще проінформую, що за викриття розбійника або за допомогу в його затриманні передбачена нагорода. Сто оренів. Поштмейстере?
Поштмейстер повів плечима, згорбився, замимрив щось і взявся витирати шинквас, дуже низько схилившись над ним.
Вахмістр роздивився навсібіч і, брязкаючи острогами, наблизився до Геральта.
— Ти хто… Ха! Ну тебе я, здається, вже бачив. В Маріборі. Впізнав по білому кольору волосся. Ти ж відьмак, так? Чудовиськ усіляких вистежуєш і убиваєш. Так?
— Саме так.
— В такому разі до тебе немає претензій, а професія твоя, скажу тобі, благородна, — сказав вахмістр, водночас уважно роздивляючись Аддаріо Баха. — Пан краснолюд також поза підозрою, серед розбійників не було помічено жодних краснолюдів. Але порядок вимагає спитати: що робиш тут на станції?
— Прибув диліжансом з Цидаріса і чекаю на пересадку. Часу вдосталь, тож сидимо тут із паном відьмаком, розмовляємо і переробляємо пиво на сечу.
— Виходить, пересадка, — повторив вахмістр. — Розумію. А ви двоє? Хто такі? Так, ви, до вас звертаюсь!
Трент відкрив рота. Закліпав очима. І щось буркнув.
— Що? Як? Встань! Хто такий, питаю?
— Облиште його, пане офіцере, — спокійно сказав Аддаріо Бах. — Це мій слуга, мною найнятий. Він дурник, абсолютний ідіот. Спадкова хвороба. На превелике щастя, всі його молодші брати і сестри нормальні. Мати їхня нарешті докумекала, що неможна вагітною пити з калюжі перед інфекційним госпіталем.
Трент ще ширше відкрив рота, опустив голову, заквилив, замурмотів. Лігенза теж почав мимрити, зробив рух, ніби мав намір встати. Краснолюд положив руку йому на плече.
— Сиди, хлопче. І мовчи, мовчи. Я знаю теорію еволюції, мені відомо, від якої істоти походить людина, не мусиш мені це кожного разу нагадувати. Ви вже його простіть, пане коменданте. Це також мій слуга.
— Ну так… — Вахмістр досі придивлявся з підозрою. — Слуги, виходить. Якщо так кажете… А вона? Ця дівиця в чоловічому одязі? Гей! Встань, хочу тебе роздивитись! Хто така? Відповідай, коли питають!
— Ха, ха, пане коменданте, — засміявся краснолюд. — Вона? То хльорка, тобто, дівуля легкої поведінки. Винайняв її собі в Цидарісі, аби було кого їбати. З дупою в дорозі не так тоскно, це кожен філософ підтвердить.
З розмаху ляснув Дзиґу по сідницях. Дзиґа сполотніла від люті, скреготнула зубами.
— Ну так, — скривився вахмістр. — Як я одразу не розпізнав. Тепер бачу. Напівельфка.