Трохи менше, як за годину швидкої ходи він вляпався саме в те, чого так сильно прагнув уникнути.
* * *
Неподалік зрубу стояла селянська господа, покрита соломою хатина і кілька вольєрів. Той факт, що там щось коїться, підтверджувало гучне собаче гавкання та вереск домашнього птаства. Плач дитини й голосіння жінки. Лайка.
Наблизився, щодуху проклинаючи своє невезіння і свою вдачу.
В повітрі кружляло пір'я, один з озброєних людей приторочував до сідла впійману птицю. Інший озброєний періщив гарапником селянина, який корчився в пилюці. Ще один борсався з жінкою в подертому одязі, до спідниці якої чіплявся малюк.
Підійшов, мовчки перехопив піднесену руку, яка стискала гарапник, викрутив її. Озброєний завив. Геральт відштовхнув його на стіну курника. Вхопивши за комір, відтягнув наступного від жінки, відкинувши його на тин.
— Забирайтесь, — сказав коротко. — Негайно.
Швидко вихопив меч, на знак того, що до його слів слід поставитись відповідно до ситуації, яка склалась. І аби всі ясно давали собі раду щодо можливих наслідків поведінки невідповідної. Один із озброєних людей голосно розсміявся. Другий вторив йому, хапаючись за руків'я меча.
— Проти кого преш, волоцюго? Смерті своєї шукаєш?
— Забирайтесь звідси, я сказав.
Той з озброєних, котрий приторочував птицю, відвернувся від коня. І виявився жінкою. Привабливою, якщо не брати до уваги паскудно примружені очі.
— Жити набридло? — Уста, як виявилось, жінка вміла кривити не менш паскудно. — А, може, ти розумово відсталий? Може рахувати не вмієш? Я тобі допоможу. Ти один, а нас троє. Це означає, що нас більше. Означає, що тобі зараз слід розвернутись і здриснути звідси. Щосили і з прискоком. Поки ще можеш скакати.
— Геть. Не стану повторювати.
— Ага. Троє, виходить, для тебе дурниця. А дванадцятеро?
Довкола затупотіли кінські копита. Відьмак роззирнувся. Дюжина верхових і озброєних. Націлені на нього списи і рогатини.
— Ти! Лайдак! Меч на землю!
Не відреагував. Відступив до курника, аби хоч якось прикрити спину.
— Що тут діється, Дзиґа?
— Поселенець чинив опір, — фиркнула жінка, яку назвали Дзиґою. — Нібито, данину платити не збирається, бо вже раз заплатив і бла-бла-бла. Взялись учити його розуму, а тут мов нізвідкіля цей сивий намалювався. Як виявилось, стріли ми доблесного лицаря, оборонця бідних і покривджених. Сам один, а вистрибував тут перед нами наче герой.
— Аж такий стрибун? — Зареготав хтось із вершників, напираючи на Геральта конем і погрожуючи списом. — Побачимо, як він продірявлений пострибає!
— Кинь меч, — наказав вершник в береті з пір'ям, саме він скидався на командира. — Меч на землю!
— Продірявити його, Шевлов?
— Відставити, Сперрі.
Шевлов дивився на відьмака з висоти сідла.
— Меч не кинеш, так? — оцінив. — Такий собі зухвалець? Такий кремінь? Їж устриць із черепашками? І запиваєш скипидаром? Нікому не вклоняєшся? І нічим, крім невинно скривджених, не переймаєшся? Такий сприйнятливий до кривди? Перевіримо. Коцюба, Лігенза, Флокет!
Озброєні чоловіки с ходу зрозуміли ватажка, вочевидь, вже мали подібний досвід, вже практикували подібні номери. Зіскочили з коней. Один приставив селянинові ніж до горла, інший — шарпонув жінку за коси, третій схопив малого. Дитинча почало верещати.
— Меч на землю, — сказав Шевлов. — Негайно. Інакше… Лігенза! Ріж хлопу горлянку.
Геральт кинув меч. Одразу оточили його, притисли до дощок. Погрожуючи вістрями.
— Ага! — Шевлов спішився. — Спрацювало!
— Ну і вляпався ти, оборонцю селюків. — Додав сухо. — Перейшов дорогу і став на заваді роботі королівських службовців. А в мене є дозвіл арештовувати за такі дії та віддавати під суд.
— Арештовувати? — скривився названий Лігензою. — Нащо нам така морока? Зашморг на шию і на гілляку! Та й по всьому!
— Або зарубати на місці!
— А я, — промовив раптом хтось із вершників, — вже колись його бачив. Це відьмак.
— Хто?
— Відьмак. Чаклун, який заробляє на хліб тим, що вбиває монстрів за гроші.
— Чаклун? Тьху, тьху? Вбити його, аби нас не зурочив!
— Заткни пельку, Ескерак. Розповідай, Трент. Де ти його бачив і за яких обставин?
— Це сталось у Маріборі. У місцевого градоначальника, що винайняв його, аби забити якусь потвору. Не пригадаю, яку. Але цього ось запам'ятав через його біле волосся.
— Ха! Якщо він на нас накинувся, виходить, хтось його мусив для цього винайняти!
— Відьмаки полюють на монстрів. І людей від монстрів обороняють.
— Ага! — Дзиґа зсунула на потилицю рисячу шапку. — Казала ж! Оборонець! Побачив, як Лігенза хлопа батогом частує, а Флокет бабу збирається ґвалтувати…
— І він так вдало вас ідентифікував? — хмикнув Шевлов. — Як монстрів? В такому разі, вам пощастило. Жартую. Здається мені, що тут задачка на раз плюнути. Я, за часів служби у війську, дещо чув про цих відьмаків. Винаймали їх для всього, для шпигування, для охорони, навіть для таємних убивств. Називали їх Котами. Цього Трент вже бачив тут у Маріборі, в Темерії. Виходить, що він — темерський найманець, якого винайняли проти нас через ці прикордонні стовпи. В Фіндетані мене застерігали щодо темерських найманців, обіцяли нагороду, якщо таких вдасться впіймати. Тож, повеземо його в путах до Фіндетана, видамо комендантові і нагорода наша. Нуж-бо, зв'язати його. Чого стоїте? Боїтеся? Він не чинитиме опору. Розуміє, що ми вдіємо з селюком у такому разі.
— А хто ж його, курва, чіпатиме? Якщо він чаклун?
— Тьху-тьху, щоб не зурочив!
— Тупоголові боягузи! — гаркнула Дзиґа, відв'язуючи ремінь від луки. — Заячі шкури! Я це зроблю, якщо більше ні в кого тут яєць немає!
Геральт дозволив себе зв'язати. Вирішив бути слухняним. Поки що.
З лісової дороги виїхали двоє запряжених волами возів, навантажених балками та елементами якихось дерев'яних конструкцій.
— Най хтось із вас піде до теслярів і судового пристава, — розпорядився Шевлов. — Скажіть, нехай повертаються. Достатньо стовпів встановили, на сьогодні вистачить. А ми тут собі привал влаштуємо. Обшукайте обійстя, чи не знайдеться там якогось корма для коней. І для нас якогось їдла.
Лігенза взяв до рук меч Геральта, здобуток Лютика, і пильно його роздивився. Шевлов вирвав меч з його рук. Зважив, махнув, крутнув ним вісімку.