— Не знаю, — хмикнув Геральт, — що більше дивує: твій талант до пародіювання чи пам'ять. Вертаючись до нашого попереднього питання: метеорити, які наш шановний Опалок називав падаючими зірками, Sydera Cadens, чи якось так, зриваються з небосхилу і падають вниз, аби заритись у нашу стару-добру землю. По дорозі вони проходять крізь всю решту Планів, або площин елементарних та параелементарних, бо такі також начебто існують. Елементи і параелементи, як відомо, просякнуті потужною енергією джерела усієї магії і надприродної сили, а метеорит, проходячи крізь них, цю енергію поглинає і зберігає. Сталь, яка видобувається з метеориту, так само як і клинок, який кується з цієї сталі, несе в собі силу елементів. Яка є магічною. Весь меч є магічним. Quod erat demonstrandum. Зрозумів?
— Ну звісно.
— А тепер забудь. Бо це дурня.
— Що?
— Дурня. Вимисел. Метеорити не лежать під кожним кущем. Більше половини відьмацьких мечів викувані з магнетитових руд. Сам користався саме такими. Є так само добрими, як ті, що зроблені з метеоритів, які впали з неба і пройшли крізь всі сидеритові елементи. Немає абсолютно ніякої різниці. Але залиш цю інформацію при собі, Лютику, дуже тебе прошу. Нікому про це не розповідай.
— Це як? Маю мовчати? Не можеш про таке просити! Який сенс знати про щось, якщо цим знанням не можна похвалитись?
— Прошу тебе. Волію, аби мене вважали за надприродну істоту, озброєну надприродною зброєю. Такого мене винаймають і такому мені платять. Звичайність — все одно, що буденність, а буденність — це дешевизна. Тому прошу, тримай язик за зубами. Обіцяєш?
— Най буде так. Обіцяю.
* * *
Скалу, що носила назву Гриф розпізнав одразу, була помітна вже здалека.
Насправді, не потрібно було мати багату уяву, щоб простежити її схожість із головою грифа на довгій шиї. Однак більше, як зауважив Лютик, нагадувала гриф лютні або іншого струнного інструмента.
Гриф, як виявилось, був останцем, що височів над гігантським карстовим масивом. Масив цей, — як Геральт пригадав з оповідей, — називали Ельфійською Твердинею, з огляду на його доволі чіткі форми, нагадував руїни прадавніх будівель з мурами, вежами, баштами і тому подібним. Жодної твердині, ельфійської чи будь-якої іншої, тут ніколи не було, дивні форми карстової породи були результатом роботи Природи, від якої, треба було визнати, захоплювало дух.
— Там, внизу, — вказав Лютик, підводячись в стременах. — Бачиш? Це і є наша ціль. Равелін.
Назва була винятково влучною, адже карстові останці формували дивовижно правильної форми великий трикутник, який виступав перед Ельфійською Твердинею наче бастіон. Зсередини трикутника в небо підносилась будівля, що нагадувала форт. Була оточена чимсь, що скидалось на огороджений воєнний табір.
Геральт пригадав чутки, які ходили про Равелін. І про особу, яка мала там свою резиденцію.
З'їхали з гостинця.
За першу загорожу вели кілька входів, і всі вони охоронялись озброєними до зубів стражниками. По строкатій та різнорідній одежі легко було упізнати в них найманців. Їх затримали вже на першому посту. Хоча Лютик голосно повідомив, що у них призначено аудієнцію і особливо наголошував на своїх добрих стосунках із керівництвом, їм звеліли спішитись і чекати. Досить довго. Геральт вже почав проявляти нетерпіння, коли, нарешті, з'явився здоровань із зовнішністю галерника, і наказав їм слідувати за ним. Скоро виявилось, що здоровань повів їх обхідним шляхом, в дальню частину комплексу, звідки доносився гомін й звуки музики.
Перейшли через мостик. Одразу за ним на землі лежав чоловік, напівпритомно мацаючи довкола себе руками. Обличчя його було закривавлене і розпухло так, що очі майже повністю зникли в суцільному набрякові. Важко дихав, з кожним видихом випускав з розбитого носа криваві бульби. Здоровань не приділив жодної уваги лежачому, Геральт з Лютиком також удали, що нічого не помітили. Знаходились в такому місці, де неможна було проявляти надмірної зацікавленості. В справи Равеліну не рекомендувалось пхати носа, адже, за чутками, такий ніс одразу розставався зі своїм хазяїном і залишався там, куди його було встромлено.
Здоровань провів їх через кухню, в якій кухарі носились ніби ошпарені. Булькотіли котли, в яких, як зауважив Геральт, готувались краби, омари і лангусти. В чанах звивались вугрі та мурени, тушкувались у горшках молюски й мідії. Шкварчали на велетенських пательнях шматки м'яса. Прислуга накладала готові страви у миски і підноси і виносила в коридор.
Наступне приміщення було просякнуте ароматами жіночих парфумів та косметики. Перед рядами дзеркал, безупинно теревенячи, крутились і наводили марафет кільканадцять жінок в різних стадіях негліже, враховуючи стадію абсолютну. Тут теж і Геральт, і Лютик зберігали кам'яний вираз обличчя і не надто кидали оком довкола.
В черговій кімнаті їх ретельно обшукали. Стражники, що проводили огляд відрізнялись суворою зовнішністю, професійною поведінкою і рішучими діями. Стилет Геральта конфіскували. У Лютика, який ніколи в житті не носив зброї, відібрали гребінець і штопор. Лютню, поміркувавши, дозволили залишити.
— Перед превелебним стоять стільці, — стали повчати наприкінці. — Сісти на них. Сидіти і не вставати, доки превелебний не дозволить. Не перебивати, коли превелебний говорить. Не відкривати рота, поки превелебний не дасть на це згоду. А тепер заходьте. В ці двері.
— Превелебний? — буркнув Геральт.
— Був колись священиком, — прошепотів у відповідь поет. — Але не переживай, не набрався звичок. Підлеглі мусять його якось називати, а він ненавидить, коли його звуть шефом. Ми не мусимо так до нього звертатись.
Коли увійшли, щось заступило їм дорогу. Це щось було велетенське наче гора та інтенсивно смерділо мускусом.
— Здоров був, Микито, — привітав гору Лютик.
Гігант, названий Микитою, судячи з усього працював приватним охоронцем превелебного шефа, був метисом, результатом схрещення огра і краснолюда. З цього кровозмішення вийшов лисий краснолюд зростом чималим вище за сім футів, абсолютно без шиї, з кучерявою бородою, з іклами, що стирчали наче у дикого кабана, і руками, які сягали колін. Такі гібриди траплялись вкрай рідко, як вважалось, ці види були повністю генетично несумісні, тому щось подібне до Микити не могло з'явитись на світ природним шляхом. Не обійшлось без допомоги винятково сильної магії. Магії, до речі, забороненої. За чутками, більшість чародіїв цю заборону ігнорували. Геральт зараз на власні очі бачив доказ того, що чутки не брехали.