— Ти серйозно?
— Не злись. Прошу, Корал.
— Не злюсь. Навпаки. Подумала і мушу визнати, що ти маєш рацію. Так, це натуралізм у чистому вигляді. Тільки все навпаки. Це ти мене одурманив і звабив. З першого погляду. Натуралістично й анімалістично відтанцював переді мною шлюбний танець самця. Підскакував, тупотів ногами, розпускав хвіст…
— Неправда.
— …розпускав хвіст і тріпотів крилами як тетерів. Кукурікав і кудахкав…
— Не кудахкав.
— Кудахкав.
— Ні.
— Так. Обійми мене.
— Корал?
— Що?
— Літта Нейд… Це не справжнє твоє ім'я, правда?
— Моє справжнє було складним для вживання.
— Це як?
— А промов-но швидко: Астрід Літтнейд Асгейррфіннбйорнсдоттір.
— Розумію.
— Сумніваюсь.
* * *
— Корал?
— Угу?
— А Мозаїк? Звідки взялось її прізвисько?
— Знаєш, відьмак, чого не люблю? Питань про інших жінок. А особливо, коли такі питання задає той, хто лежить зі мною в ліжку. І випитує, замість того, аби зосередитись на тому, на чому власне лежить його долоня. Не наважився би на щось подібне у ліжку з Йеннефер.
— А я не люблю, коли називають певні імена. Особливо, коли…
— Мені перестати?
— Цього не говорив. — Корал поцілувала його в плече.
— Коли потрапила до школи, її звали Аїк, родового імені не пам'ятаю. Ніби не досить того, що ім'я чудернацьке, так ще страждала на порушення пігментації шкіри. Вся щока була поплямована світлими латками, фактично це скидалось на мозаїку. ЇЇ вилікували, ясна річ, вже після першого семестру, чародійка не може мати вад зовнішності. Але злосливе спочатку прізвисько залишилось. І швидко перестало бути злосливим. Вона сама його вподобала. Але годі про неї. Говори мені про мене. Ну, давай.
— Що, давай?
— Говори про мене. Яка я. Красива, правда? Ну, говори!
— Красива. Руда. І веснянкувата.
— Не веснянкувата. Видалила ластовиння за допомогою магії.
— Не все. Про деяке забула. І я його помітив.
— Де йо… Ах. Ну, так. Правда. Дійсно, веснянкувата. Яка я ще?
— Солодка.
— Тобто?
— Солодка. Як вафля з медом.
— Ти часом не жартуєш?
— Подивись на мене. В мої очі. Чи бачиш в них хоч тінь нещирості?
— Ні. І це мене найбільше непокоїть.
* * *
— Сядь на край ліжка.
— Нащо?
— Хочу тобі віддячити.
— За що?
— За веснянки, які помітив там, де їх помітив. За старанність і детальне… дослідження. Хочу тобі віддячити і відповісти взаємністю. Можу?
— Ну, звісно.
* * *
Вілла чародійки, як майже всі в цій частині міста, мала терасу, з якої відкривався вид на море. Літта полюбляла просиджувати там годинами, розглядаючи судна на рейді, для чого їй служив чималих розмірів телескоп на штативі. Геральт скоріше не поділяв її захоплення морем і тим, що по ньому плавало, але йому подобалось складати їй компанію на терасі.
Сідав поряд, опліч неї, майже торкаючись обличчям її рудих локонів, насолоджуючись ароматом фрезії та абрикосу.
— Он той галеон, який кидає якір, подивись, — вказувала Корал. — На прапорі блакитний хрест, — то "Гордість Цинтри", певно, в рейсі до Ковіру. А отой когг — це "Алке" з Цидаріса, скоріше за все, везе шкіри. А там, о, це "Фетида" — великий транспортний корабель, місцевий, вантажопідйомністю двісті ластів, каботажний, курсує між Керацком і Настрогом. Там, дивись, саме заходить на рейд, новіградська шхуна "Пандора Парві", гарний, гарний корабель. Подивись у зорову трубу. Побачиш…
— Бачу без телескопа. Я — мутант.
— Ай, правда. Забула. О, там, це галера "Фуксія", тридцять два весла, може вміщувати до чотириста ластів. А отой вишуканий трищогловий галеон — це "Вертіго", приплив з Лан Ексетера. А там, подалі, з амарантовим прапором — то реданський галеон "Альбатрос", три щогли, сто двадцять футів у довжину… Ох, там, дивись, дивись, підіймає вітрила і виходить в море поштовий кліпер "Луна", знаю капітана, частується у Равенги, коли пришвартовується тут. І там знов, дивись, під повними вітрилами, галеон з Повісс…
Відьмак відкинув волосся зі спини Літти. Поволі, однин за одним, розстібнув гачки, стягнув сукню з плечей чародійки. Затим його руки і вся увага повністю зосередились на парі галеонів під повними вітрилами. Галеонів, подібних яким годі було шукати по всіх морських маршрутах, рейдах, портах і реєстрах адміралтейських.
Літта не протестувала. І не відводила очей від окуляру телескопа.
— Поводишся, — промовила за деякий час, — як п'ятнадцятирічний хлопчисько. Ніби вперше їх побачив.
— Для мене кожен раз ніби вперше, — неохоче зізнався. — А п'ятнадцятирічним хлопчиськом так насправді ніколи і не був.
* * *
— Я родом зі Скелліге, — розказала йому пізніше, вже у ліжку. — Море у мене в крові. Люблю його.
— Мрію колись, — продовжила, — вирушити у плавання. Тільки я одна. Підняти вітрило і вийти в море… Далеко, далеко, аж за обрій. Довкола тільки вода і небо. Мене обдає бризками солона піна хвиль, вітер шарпає волосся, так, ніби це шорсткі чоловічі пестощі. А я одна, абсолютно одна, нескінченно самотня серед чужого і ворожого мені світу. Самотність серед моря відчуженості. Не мрієш про неї?
Ні, не мрію, подумав. Я маю її щодня.
* * *
Настав день літнього сонцестояння, а за ним — чарівна ніч, найкоротша ніч року, під час якої в лісах розквітав цвіт папороті, а намащені вужачкою нагі дівчата танцювали на мокрих від роси полянах. Ніч коротка, як мить. Ніч шалена і світла від сполохів.
* * *
Вранці по сонцестоянню прокинувся сам. В кухні на нього чекав сніданок. І не тільки.
— Добрий день, Мозаїк. Чудова погода, правда? Де Літта?
— Сьогодні у тебе вихідний, — відповіла, не дивлячись на нього.
— Моя незрівнянна учителька буде зайнята справами. Допізна. За весь час, який присвятила… приємнощам, вишикувалась черга пацієнток.
— Пацієнток?
— Лікує безпліддя. Та інші жіночі хвороби. Не знав? Ну, тепер вже знаєш. Бажаю доброго дня.
— Зачекай. Хотів би…
— Не знаю, що ти хотів би, — обірвала. — Але це погана думка. Краще, аби ти зі мною і не заговорював. Удавай, що мене взагалі не існує.
— Корал тебе більше не скривдить, обіцяю. Зрештою, її тут нема, вона нас не бачить.
— Вона бачить все, що хоче побачити, для цього їй вистачить пари заклять і артефакт. І не обманюй себе, вважаючи, що маєш на неї хоч якийсь вплив. Для цього треба щось більше, ніж… — кивнула у бік спальні. — Прошу тебе, не вимовляй при ній моє ім'я. Навіть мимоходом. Бо пригадає мені. Хоча б і через рік, але пригадає.