— Ти упереджено до нього ставишся, — відповів Лютик. — Я знаю його краще, ніж ти. Той факт, що я ручаюсь за тебе, для нього вартує більше ніж ціла дюжина роздутих доказів. А попереджав він доречно. Для чого, як гадаєш, обидва, він і я, подались до кордегардії? Аби тебе утримати від ламання дров. Говориш, хтось намагається тебе підставити, фабрикує липові докази? Тож не давай цьому комусь приводу дістати доказів неспростовних. І таким безперечно стала би втеча з міста.
— Можливо, маєш рацію, — погодився Геральт. — Але інстинкт говорить мені інше. Мусив би дати деру звідси, поки мене остаточно не оточили. Спочатку арешт, потім застава, тепер мечі… Що далі? Дідько, без меча відчуваю себе, як… Як равлик без черепашки.
— Я вважаю, ти занадто переймаєшся. Врешті-решт, чи тут мало магазинів? Махни рукою на ті мечі й купи собі нові.
— А якби хтось поцупив твою лютню? Як пам'ятаю, здобув її через доволі драматичні обставини? Також би не переймався? Махнув би рукою? І пішов купив собі нову в магазині за рогом?
Лютик рефлекторно стиснув долоні на лютні і переляканого озирнувся довкола. Ніхто з перехожих на потенціального викрадача музичних інструментів схожим не виявився і, взагалі, жодного інтересу його унікальна лютня не викликала.
— Твоя правда, — зітхнув. — Розумію. Так само як моя лютня, твої мечі також єдині та неповторні. На додачу… як ти казав? Зачаровані? Магічним чином викликають імпотенцію… Чорт забирай, Геральте! І ти тільки зараз про це сказав? Я надто часто бував у твоїй компанії, на відстані витягнутої руки від цих мечів! А інколи навіть ближче! Тепер все стає на свої місця, тепер розумію… Останнім часом, холера, мав певні труднощі з…
— Заспокойся. То все байки про імпотенцію. Вигадав щойно, сподіваючись, що плітки розійдуться. Що злодій злякається і…
— Якщо він злякається, то втопить твої мечі у вигрібній ямі, — тверезо констатував бард, хоча трохи й зблід. — І тоді їх в житті не знайдеш. Покладись краще на мого кузина Ферранта. Він вже багато років на посаді прокуратора, має цілу армію шерифів, агентів та шпигунів. Відшукають крадія швидко, що не встигнеш і оком моргнути. От побачиш.
— Це якщо мечі досі в місті, — зціпив зуби відьмак. — Злодій міг втекти, поки я сидів у темній. Як говориш, ім'я тієї чародійки, завдячуючи якій туди потрапив?
— Літта Нейд, на прізвисько Корал. Здогадуюсь, що в тебе на думці, друже. Але не знаю, чи то хороша ідея. Вона чародійка. Чаклунка і жінка в одному флаконі, словом, створіння загадкове, непідвладне раціональному пізнанню, створіння, яке функціонує за незрозумілими для звичних чоловіків законами і принципами. Та про що, зрештою, я тобі тут розповідаю. Сам добре це знаєш. У цій сфері маєш багатий досвід… Що там за галас?
Блукаючи вулицями, вони вийшли на невелику площадку, з якої долунав безупинний стукіт молотків. Тут працювала, як виявилось, бондарська майстерня. Просто серед вулиці, під навісом, громадились рівні ряди просушених дерев'яних клепок. Звідти босі підлітки переносили клепки на столи, де ремісники кріпили їх на спеціальних козлах і обробляли стругами. Далі клепки передавались іншим майстрам, які завершували обробку на довгих стругальних лавах, стоячи над клепками по кісточки у стружці. Готові клепки потрапляли в руки бондарів, які складали їх до купи. Деякий час Геральт споглядав, як під натиском хитромудрих лещат і скріплених гвинтами конструкцій, постає основа бочки, що її одразу закріплюють за допомогою набитих на виріб сталевих обручів. Високо вгору бухала пара з велетенських котлів, в яких бочки ошпарювали. З глибини майстерні, з подвір'я, доносився запах обсмаленої деревини — там бочки гартувались у вогні для подальшої обробки.
— Кожен раз, коли помічаю бочку, — оголосив Лютик, — мені одразу хочеться пива. Пішли. Тут за рогом знаю один добрий шинок.
— Йди один. Я відвідаю чародійку. Гадаю, мені відомо, про кого йдеться, вже раз її бачив. Де можу її знайти? Не треба строїти міни, Лютику. Здається мені, саме вона є першоджерелом і першопричиною моїх проблем. Не буду чекати на розвиток сюжету, піду і запитаю просто в очі. Не можу стирчати в цьому містечку. Хоча б тому, що з грошима зараз у мене скрутно.
— Проти цього, — гордо промовив трубадур, — знайдеться у мене засіб. Допоможу тобі з фінансами… Геральт? Що коїться?
— Вертайся до майстерні й принеси мені клепку.
— Що?
— Принеси мені клепку. Швидко.
Вуличку перегородили троє здорованів з огидними, щетинистими й брудними мордами. Один, плечистий, аж квадратний, тримав у руці окуту залізом палицю, товсту наче держак кабестану. Другий, в кожусі шерстю навиворіт, ніс тесак, а за поясом мав абордажний топірець. Третій, смаглявий як моряк, був озброєний довгим і паскудним на вигляд ножем.
— Гей, ти, рівський смердюк! — Почав квадратний. — Як почуваєшся без мечів за плечима? Як з голою сракою на вітру, га?
Геральт розмову не підтримав. Чекав. Чув, як Лютик сперечається з бондарями через клепку.
— Втратив свої ікла, виродку, отруйна ти відьмацька гадюко, — тягнув своє квадратний, з усієї трійці ймовірно найбільш вправний в ораторському мистецтві. — А гада без іклів ніхто не боїться! Бо він як той глистяк або який інший хробак глистуватий. Ми таку мерзоту башмаками в жижу розчавлюємо. Щоб більше не сміла по наших містах лазити, ходити поміж чесних людей. Не будеш, стерво, наших вулиць своїм слизом паскудити! Бий його, хлопці!
— Геральт! Хапай!
На льоту впіймав клепку, відскочив від удару палицею, вперіщив квадратному по голові, закрутився, вдарив бандюгу в кожусі під лікоть, той крикнув і випустив тесак із рук. Відьмак копнув його під коліно і звалив на землю, розвернувся і з розмаху зацідив клепкою у скроню. Не чекаючи, поки бугай впаде, і не перериваючи руху, знов ухилився від палиці квадратного, врізав йому по пальцях, стиснутих на держалі. Квадратний заричав від болю і впустив палицю, Геральт по черзі ударив його у вухо, по ребрах і в друге вухо. Потім копнув у промежину, з розмаху. Квадратний упав і скулився, згортаючись, корчачись і торкаючись чолом землі.
Смаглявий, найспритніший і найшвидший з усієї трійці, затанцював навколо відьмака. Зграбно перекидаючи ніж з однієї руки в іншу, пішов у наступ на підігнутих ногах, махаючи ножем хрест-навхрест. Геральт легко ухилявся від ударів, відступав, чекав, поки той не подовжить крок. Як тільки це сталось, розмашистим ударом клепки відбив ніж, піруетом обійшов нападника і вдарив у потилицю. Головоріз упав на коліна, відьмак лупонув його клепкою трохи нижче вуха, у нерв. Відомий медикам як сплетення привушне.