із нього іскру, трут задимів, гармата мотнула дулом. Саме цієї миті Наливайко грівся біля Резі, тупцював біля нього у валянках, коли над шапкою прошваркотіло ядро. Воно впало під лісом, і пороша, що піднялася від вибуху, на землю і не осіла — вона замерзла в повітрі... Від гарматного пострілу лише кількоро козаків в'яло розплющили очі, кисло глянули крізь Оливку і Шостака, мовби їх над козаками й не існувало, промимрили щось і знову склепили повіки.
Віспяні ямки на лиці Шостака почервоніли.
— Ну і чортові душі! Не хочуть!
— Нема на них Жолкевського або Радзивілла! Отоді б знали, як замерзати! — Оливка напружився, що б, окрім гарматного пострілу, придумати ще, аби звести козацтво на ноги. Та нічого такого придумати він не придумав, лиш у голову війська прокричав Наливайкові:
— Гетьмане, пропадаємо! Ніхто не слухає!
Та Наливайко й не оглянувся, бо його оточили У Пу, китайці і євнух. У Пу розкидався руками, євнух перекладав, а китайське вояцтво піднімало над головами свої нерозлучні піки, штрикало ними в мороз, ніби показувало Наливайкові і його війську найкоротшу дорогу на небо.
Шостак скочив із сідла, перескочив у сани Димка і сам власноручно затовк у дуло гармати ядро. Затим він узяв у Димка кресало й трута і перед тим, як вибити іскру, наказав десятьом гармашам, що їхали з гарматами в санях позаду, приготуватися з ним, і через хвилину махнув рукою. Гармати гримнули разом. З кінської упряжі залущав, відколюючись, змерзлий іней. Посеред поля знялася одинока ворона, — як вона там взялася й чому? — і, немилосердно каркаючи, полетіла до лісу, на Бихів. Від раптового грому гармат китайці біля Наливайка мимоволі поприсідали, лише козаки... лише козаки мовчки перевернулися в санях з боку на бік, і ніхто Оливці та Шостаку не показав з кожуха навіть ока. Розтручуючи кіньми китайців, Шостак з Оливкою підскочили до Наливайка.
— Гетьмане! Гармати їх не беруть! Що робити? — Розчер-вонілі віспяні ямки на обличчі полковника Сашка Шостака поблідли і стали схожими на вощину. — Я, гетьмане, не знаходжуся, як їх підняти!
— А може, — Оливка подививсь на У Пу, — попросимо панів китайців роздрухати наше козацтво — познімати його з саней і прямо в снігу вкопати на ноги! Як ви, діду, на це?
Євнух переклав.
— Непогамовний! — сказав Наливайкові, а заразом відповів Оливці У Пу. — Ми би все це зробили, та боїмося. Бо шаблі в козаків хоч і недовгі, та замашні.
— Не бійтеся! — напосідав Оливка. — Наші хлопці, ви ж самі бачите, від морозу які? Вони не те що рушницю чи шаблю, вони себе підняти не можуть!
— Слава, цур тобі пек, непогамовний! — проскімлив У Пу Наливайкові. —Ти хочеш цього? Ти наказуєш? Чує моя душа, що не бачити нам з тобою Китаю, як сьогодні заходу сонця...
— Де наші довбиші і литаври? — раптом запитав Наливайко Оливку.
— Литаври? Які литаври? — не втямив Семен.
Над заметами, над вечоріючими снігами, над похнюпленими під вечір кіньми, над невидним у санях військом литаври спочатку заговорили неголосно і непевно. Чи то палиці перемерзли, чи перемерзла напнута на мідних чашах волова шкіра, чи, може, в довбишів ще як слід не розходилися руки. Литаврові голоси спочатку зашелестіли, як очерет, і, як очерет, нагнулися над лежачими козачими шапками і кожухами, над схованими під ними обличчями. Коні від того шелесту запряли вухами, їхні ніздрі заграли, очі стали кругліші, а Наливайко з Оливкою і Шостаком відчули, що козаки від литаврового шелестіння принишкли в санях і почали прислухатися. Та ненадовго. Бо ось той шелест дошелестів, ніби пішов у сніг, коні полегшено передихнули, Наливайків Резі навіть упівголоса заіржав, та через мить з переляку його підкинуло дибки: литаври ударили, як гармати! Але то були не гармати! То були живі голоси перестороги і небезпеки! Ошелешені китайці відхлинули від проминаючих перед їхніми очима саней, бо, метляючи кожухами, гублячи під ноги шапки, з рушницями, шаблями, косами, бойовими лопатами і ціпами козаки позлітали із саней на ноги й заоглядалися навкруги! А литаври гриміли! Здавалося, з тієї волової шкіри, по якій молотили паліччям довбиші, заревли давно померлі воли, а в навколишніх лісах вовки виструнчились у бойові шеренги!
Жбур, Шийка і Медолиз, що якраз поверталися з розвідки і зупинилися на кучугурі врівень з ялинами, все те від лісу бачили й чули: била рушниця, били гармати, били литаври, бив мороз, і, зігріваючись на ходу, б'ючи руками себе по боках, білим-розбіленим полем обіч саней і коней бігло задубле військо. Попереду нього, поруч із Резі, з поводом в одній і з шапкою у другій руці біг Наливайко.
Шийка і Медолиз в один голос сказали:
— Біжить попереду Наливайко, за ним біжить військо, а поза ними чеберяють китайці...
Жбур бачив таке: у білому просторі, у холодному білому часі, у неспинному русі до любові і волі, задихані і мокрі, бігли люди та коні...
У зальодовілому, як обмерзла криниця, Бихові Наливайкове військо прорипіло валянками тижнів зо три, обкашляло білорусам вулиці і хати, розхвилювало дівчат, а дівчатка на вирості, тдлітки, як побачили козаків, то стали витягуватися на очах, щоки і плечі у них покругліли, погляди стали глибші та вологіші, — хоч віддавай заміж уже зараз, у цю хвилину!.. У хаті священика Маковія, де прийняли Наливайка з дорогою душею, дівчат було четверо, і, защебечений їхніми весняними голосами, а особливо наймолодшою з дочок — Янусею, він виїжджав із чатовими за Бихів, простоював по півночі, пильнував із гармашами біля гармат, бо знав — утіосліджений ним зять князя Острозького, самолюбивий до корчів у голові Радзивілл, тепер йому жити не дасть ніде, Наливайко очікував Радзивілла у Бихові вже ось-ось, незабаром. Северин Наливайко здогадувався, що посоромлений ним на Іллінській горі, гордий литовський гетьман у ці дні наїггвидкуруч списувався з Жолкевським, виробляв із польним гетьманом спільні думки і дії, та нетерпляче, з криком, чекав, коли його поскубане військо вб'ється в ноги.
А козаки в Бихові не сиділи: повідкидали від церкви сніги, протрусили стареньким людям комини та димарі від сажі, тесали і гнули сябрам на човни березові дошки, плели коцгики і корзини, в'язали віники, товкли у ступах просо, стригли овець, а Жбурова сотня у полівниках тіпала льон... У теплі та при добрих харчах оклигали коні — вперше за ці місяці вони зажили по-людськи... У Пу зі своїми китайчиками за ці неповні три тижні навчили їсти бамбуковими паличками не лише бихівчан і їхню малечу, а й отця Маковія! Отець Маковій, сидячи за столом навпроти У Пу, весело миготів паличками над макітеркою, тоді як Оливка до вуха йому прикладав блідо-рожеву мушлю та питав: