— Ваше преподобіє, чуєте, що вам у вусі шумить?
— Чую, — відказував отець Маковій. — Шумить мені у вухо ліс.
— Не ліс, панотче, а море! Шумить вам у вухо не наше, китайське, море!
— Може, кому й море, а може, кому і ліс! — розмірковував про себе священик.
— От хай дівчата нам скажуть! — Оливка відсунув від себе штофик з наливкою, перегнувся через стіл і став приставляти мушлю до вушок Маковієвим дочкам.
Дівчата послухали і сказали:
— Мені вітер!
— Мені дощ!
— А мені, як тату!
Лише Лнуся не сказала нічого. Вона взяла мушлю з руки Оливки й передала її Наливайкові, що підпер кулаками вилиці та дивився на свічку, яка між ним і Лнусею підтавала у свічнику.
На Варвари і Сави ще було тихо, та зранку, як присиніло, на Миколая, литовський гетьман дав про себе знати: з півночі біля Бихова з'явився зі снігів полковник Буйвіда. Та не зважився — не напав, а покрутився-покрутився, переконався, що Наливайко приліг на зиму саме у Бихові, й поніс цю звістку до Радзивілла.
Сумирний, лагідний Бихів зашепотів про литовське військо, і Наливайко, аби не підставляти містечко під ядра, аби люди у нім без горя дозимували, наступного дня перед світом знову запріг коней на південь: цим разом на Рєчицю, хоч і далеку в лісах від Бихова, та зовсім близеньку від України. Козаки як почули, що
йдуть на Рєчицю, то навіть покинули вечорниці і пририпіли морозиком в хати, де ночували, збиратися у дорогу.
Удосвіта бихівчани відкрили кругом ворота, і козацькі сани виїхали з дворів. Отець Маковій проводжав Наливайка сім'єю. Вже на подвір'ї, перед воротами, він поцілував Наливайка в чоло, перехрестив його і його невелике військо.
Не було лише Янусі. Вона стояла у церкві перед іконою на колінах і молилася за людину, яку вона полюбила, як тільки побачила в хаті ще на порозі, — вона молилася за Наливайка...
Між Биховом і Рєчицею, якраз посередині і якраз у тому місці, де грудневі сніги стояли вище за небо, лежав завіяний Рогачів. З Бихова до Рогачева наливайківці добиралися два дні, і в обидва ті дні на відстані перельоту ядра за їхніми спинами стирчав Буйвіда. Він та його — душ із сорок — загін стежили-пасли, кралися за козаками, влипали кіньми, у замети, ніби ніхто їх не бачив. Може, й справді ніхто, та козаки бачили... Як проминали якесь примовкле село чи хутір, могильовський полковник слав від себе гінця в Могильов до Радзивілла, що Наливайко тут, що Наливайко ось, що Наливайко скаче на його очах і козацьке військо доковзує до Рогачева.
Перестерігся і Наливайко: на десятьох задніх санях він примостив по ожизі, й тепер кожна ожига дев'ятьма мідними дулами стежила-пасла шляхту, а з нею її призвідця — полковника Буйвіду.
У кого, в кого, а в Петра Жбура терпець урвався. Він не витримав, зняв рукавиці, витяг із-за пояса ятагани й погнав зі своєю сотнею на литовця. Та обережний поплічник Кришто-фа Радзивілла — Петро ще навіть і не рвонувся за ним, а розвернув лише Куріпочку та сотню! — уже дав дропака по заметах на небо і в ньому разом із загоном щез у снігах, бо сніги в тому місці під Рогачевом стояли вищі за небо. "Та нехай цей Буйвіда сказиться! Дурно коней за ним морити! — сказав козакам Петро. — Було би за ким!.." На такі мудрі слова вдячний Куріпочка під Петром не пішов, а, ніби шовковий, простелився! Свої копита він почав ставити так, щоби господар, як схоче, міг би на нім, не підгецуючи, покуняти. І Петро Жбур Куріпочці вгодив; похилив над його гривою голову в заіненій шапці і придрімав... Раптом з копита дибаючого попереду Наливайкового Резі в Куріпоччину ніздрю влетіла крижана скалка. Вона застряла у ніздрі і так у ній заколола, що Куріпочка вже було пирхнув, та аби Петра не збудити, те своє пирхання затамував у собі й не дихав. А коли вже не дихати і не пирхати зробилося несила, Куріпочка вдався до хитрощів: він приіпвидшив ходу, порівнявся з Резі, притулився своєю загнузданою щокою до його загнузданої щоки і наче не він, не Куріпочка, а Наливайків Резі, пирхнув-гарикнув, ніби стрельнув із гаківниці. Такого підступництва відЖбурового коня Резі не чекав! Він брязнув гнуздечкою і влупив своїм білим хвостом по обвислім хвості Куріпочки! Та Куріпочка лише засміявся — його жовті, як гарбузове насіння, зуби жовтаво зблиснули, як би вони в нього і справді були золоті!.. Засміявся Куріпочка передчасно — спросоння Петро від його пирхання скрикнув, Куріпочка стисся та приготувався отримати нагайкою на горіхи.
Та Петро з Наливайком вже оглядались на Лкова Шийку, що своєю нагайкою тицяв собі за плече, де на заметах під лісом знову стирчав Буйвіда. Він посміливішав і принадився до Наливайка вже не на один, а на половину перельоту ядра.
— Гетьмане! — обурювавсь Шийка. — Доки будемо рвати око? Доки вони за нами будуть ще теліпатися?
— Нехай-нехай! — відповідав за Наливайка Жбур. — Скоро вони в мене дотеліпаються! Я до них доберуся! От лише не придумаю як...
Наливайко підкликав Сашка Шостака:
— Бери, Сашку, військо і нікуди з ним не звертай. У Рогачів не заходьте, тягніть прямотою на Рєчицю. А я непомітно на кількох санях вирвуся наперед, заверну у Рогачів і там заляжу. Ви ж собі йдіть, як йдете, заманюйте полковника за собою і не оглядайтесь. А щоби він не напав на мої в Рогачів сліди, то ми прив'яжемо ззаду до саней по сосенці — сліди свої соснами заметемо...
Був би в Буйвіди в ту мить під рукою хоча б його полк, його, Буйвідина, у бобровій шапці з білим пером голова не крутилася би так між розтягненим по білому полю чорніючим Наливайком і Криштофом Радзивіллом, що не йшов і не йшов, барився, не доганяв козаків ні жовнірами, ні гайдуками.
Була би в Буйвіди власна потуга, то його з лебединим пером голова туди-сюди не ходила би, полковник відразу пішов би на Наливайка в напад. Він бачив: щасливішої нагоди шарпонути козацького гетьмана годі й чекати! Он як потомлено й сонно повзуть, наче равлики, сірі козацькі сани! Самі ж козаки з батіжками в руках чипіють у санях, мов поганяють самих себе! А запарені їхні коні? Перед мордами їхніх коників висять не рептухи із вівсом, а клубочаться білі захекані хмари...
Щоправда, і Буйвідина шляхта, — загін, сорок душ, — підупала. По виході Наливайка з Бихова Буйвіда заскочив у крайні хати і нашвидкуруч запасся харчами. Харчами невідь-якими, та як напохваті, непоганими: дали сябри йому ріпи і солонини. Звичайно, Буйвідині вояки ту солонину умняли гуртом того ж дня ще до вечора, а вже сьогодні діставали з тороків ріпу — гризли її самі і, перегинаючись із сідел над гривами, давали погризти коням. Хрумкіт стояв над снігами такий, що в заснулім на зиму лісі деякі з сосен, обтрушуючись, розбуджувались-просинались...