За блідо-рожеву мушлю, в якій, як прикласти до вуха, шуміло море, У Пу виміняв у Семена Оливки кілька десятків кожухів. Китайці розстелили їх на базарі і п'ять-шість зшивали в один — шили вбрання, для верблюдів, аби горбаті не мерзли. Двоє двопалих уже стовбурчилися в новій одежі — їхні горби, шиї і ноги волохатіли на базарі над козаками, наче кошлаті хмари. Лише піщані очі, що лупали з хмар, та роздвоєні верхні губи говорили про них, що вони ще поки верблюди. Між ними, як сирота, блукав віслючок і дриґотів у них під боками. У Пу висловухого пожалів й одягнув і його в кожушка, а щоби той кожушок із віслючка не спадав, У Пу зав'язав рукави йому під животом. Тепер віслючок тинявся поміж козаками та верблюдами з власним теплом, ні біля кого не грівся і зверхньо дивився на вогнища.
Шийка знайшов Шийка, а Медолиз — Голубку. їх, уже підкованих наново, привели в табір самі цигани і самі почали упрошувати, аби Наливайко взяв їх із собою, бо вони і їхній барон такі ж вільні люди, як і він, український гетьман, та його козаки. Циганам було відмовлено. Тоді цигани образилися й сказали, що не випустять Наливайка з Слуцька, доки не поворожать усьому його війську. За другим разом їм відмовлено не було, і решту півдня, а потім у зблисках багать й увесь вечір і ніч до ранку козаки стояли з простягненими долонями, а циганки їм шепотіли, що усі вони, козаки, будуть живі та здорові, непов-бивані і щасливі...
Наливайко наказав лишити циганам десять бочок меду, по шапці і по кожуху. На прощання циганський народ козацтву затанцював, і Наливайко через Олеговичі та Бобруйськ знову рушив на північ, на Могильов — місто велике, місто багате, що там можна буде, як вдасться, й зазимувати.
Та не вдалося. Перед Могильовом, на Іллінській горі, з чо-тирнадцятитисячним військом його чатували великий гетьман Литви Радзивілл та могильовський полковник Буйвіда. Наливайко вже знав, що вони на нього стоять, і він зі своєю тисячею козаків напав на них першим. Накинувся він на них уночі. Під завірюху. Хуга була така, що заходилось серце. У перші дев'ять саней із дев'ятидульними ожигами на задках Наливайко запряг дев'ятеро верблюдів. У решта ста дев'яноста санях у закручену негодою темінь мружились перед нападом коні і козаки. Козаки поскидали із себе усе, що досі на них було, й лишилася в самих сорочках. У стволах козацьких рушниць вигравала на сопілках хурделиця, а леза голих шабель гострив, як точило, вітер...
Радзивілл та Буйвіда спохопилися лише тоді, коли їхнє осліплене скуйовдженим мороком військо заголосило — його вже рубали невидимі білі примари. А двогорбі, ногаті, у кожухах, волохаті чудища стрибали в мороці, і з них били вогонь і кулі. Жовніри верещали, чудища брембали пекельними голосами, а все воно разом кинуло в жах могильовських міщан, і вони, захлинаючись відчаєм, тікаючи з дітьми в ліси, закидали мотлохом криниці і підпалили місто.
Підвіяний хуртовиною, огненний Могильов, лякаючи Бога, погоготів у невидне небо...
З Могильова, натопивши коням із снігу води, Наливайко відчув ледь вловиме бажання своїх козаків і розвернув сани на південь, ближче до України. Де лісом, а де полями він рушив на Бихів, щоби стати у нім на зимові лежі. Жбура, Шийку і Медолиза Наливайко вислав у Бихів на розвідку ще загодя, а сам із військом поплив снігами за ними. Небо погасло зовсім. Замість нього і під ним, засіяні заячими слідами, дубіли замети. Густий, як смалець, мороз смалив козакам брови і вуса й на білі гудзи зав'язував під вусами подих. На третій у дорозі день, загойдані саньми, козаки перемовкли. Спершу, ще як від'їхали тільки від Могильова, вони перебалакувалися, та згодом, коли холоднеча замурувала губи, їм не схотілося ні їсти, ні говорити. Вони мляво лежали на санях один до одного спинами, дивилися, як протікає за полоззями білота, і їм починало ввижатися, що в оцих снігах вони уже не чорняві хлопці, а заснулі на призьбах білі діди.
Не дрімав лише Тиміш, бо збоку від саней, не покидаючи його ні вдень ні вночі, нікому не видний, курів по заметах синій-синесенький вихорець. Він синів, як завжди, і, як завжди, грів Тимошеву самотню душу. Інколи вихорець відбігав від саней, від війська вперед, робився ніби фіалочка, когось нібито виглядав, та потім знову повертався до господаря і знову миготів біля нього. "Оксано..." — шепотів Тиміш і бачив, як вихорець на мить зупинявся і сніг, освітлений ним, також починав синіти... Тиміш зривав з голови шапку і ховав у неї своє темне обличчя...
Двісті Наливайкових саней, перегойдуючись з одного замету на інший, чорним шнурком розтягнулися на білизні. З білих лісів, супроводжуючи таку силу-силенну коней, ковтаючи солодку слину, ласо вили вовки.
Наливайко від'їхав трохи з замету набік, притримав острогами Резі і став пропускати перед собою одних за одними запряжених коней. Посріблені змерзлим інеєм, коні парко і легко тягли встелені ряднами і кожухами сани, а в них неворухких козаків. Ніхто з козаків не те що не обзивався, а навіть не кашляв. У декого з носа вже повисли тонкі льодові бурульоч-ки, і ніхто їх ні пальцем, ні пужалном не збивав. Військо сповив чадний морозяний сон.
Пропустивши перед собою кілька німих, безголосих саней, Наливайко сказав Шостаку й Оливці:
— Будіть їх усіх! Позамерзають! Будіть, і нехай біжать! Оливка й Шостак розвернули коней і по затверділій,
дубовій ріні заметів поскакали навстріч ковзливому плину саней. Згинаючись понад ними із сідел, вони закричали:
— Підіймайтесь, панове! Вставайте! Злазьте бігом з саней та з ними біжіть, бо позамерзаєте, що вас і вовки не вгризуть!
Козацтво і вухом не повело, не ворухнуло під носом навіть бурулькою. Хоч ні! — дехто з нетяг, аби не чути Оливки і Шостака, натягнув кожуха на вуха. Оливка перевів з-за плеча на руку рушницю. Та його постріл почули хіба що коні і в лісі вовки. Шостак перекрутився конем біля Димка: на двадцятьох оббитих із країв залізом, розкидистих розвальнях Димко з гармашами біля гармат цурпелилися посередині обозу і сніговою окришиною розтирали один одному білі щоки.
— Ану ж, Димцю, підніми товариство гарматою! Димко дістав із череса сколоте збоку кресало, викресав