— Пане полковнику, — Наливайко обернувся до Мар-тинка, — ви зі своїм полком оточите гайдуків. Оточіть їх і стійте. Не набігайте на них. Нехай у норах і сидять. А який поткнеться з нори, то аж тоді бийте з рушниць. А ми тим часом із Сашком, — Наливайко глянув на вмерзлого в сідло
Шостака, — спробуємо, як радить Яків, напасти на місто з півночі... Виходимо з лісу вдосвіта. І дайте, Семене, коням не кавунів, а вівса. А хлопцям — гречаної каші.
— Холодної? Вона ж, пане гетьмане, у казанах, як наварили її ще в Луцьку, вже задубіла — не вколупаєш! — похопився Оливка.
— То, може, вогнища розкладемо? — різко спитав Наливайко. — Аби по вогнях видно було усім — і литвинам, і полякам, що ми вже є тут?
Оливка без слова підібрав поводи, розвернув коня до ялин і погрібся до війська. Шийка, похвалений Наливайком, витягнув шию врівні з гривою Резі і зі щербатого зуба застрибав камінчиками-словами:
— Пане гетьмане! Шийка уже придумав, як без вогню розігріти на холоді кашу! Давайте виставимо її на сани, а козаки нехай обдихують казани! Стануть наші хлопці біля казанів кружка, і кожен нехай дихає та дихає на мідні боки! От каша й нагріється без вогню! Ще й запарує! А може, ще й закипить!.. Ну як, пане гетьмане, я придумав?
— Придумав ти, Якове, добре, та перед тим, як козаки задихають на казани, скажи, де ваші зі Степаном коні?
— І хто ваших коней — Шийка і Голубку — диха-обдихує у цю хвилину, тепер? — підпрягся до Наливайка Жбур.
Червоні Шийчині вуса спалахнули іще червоніше. Він зірвав з голови шапку, зірвав з голови чалму, що в нього була під шапкою, й засвітився до Жбура посрібленим чубом:
— Ти бачиш, яким я став, коли вкрали мого Шийка? Як мене обдихало сивиною — ти бачиш? А кажеш... — Шийка знов одягнув чалму, а шапкою став протирати від інею вуса. — Я, пане гетьмане, все розповім вам, що з нами трапилось у Слуцьку, лиш Петро хай не слухає, раз він такий!..
— А я й не збираюсь! — уже образився і Жбур.
— Ото й не слухай! Хотів би я подивитись, коли б цигани вкрали у тебе Куріпочку!
— Та мій Куріпочка втік би до мене і з того світу! — запишався Петро.
— Ти думаєш, мій Шийко не втече? От побачиш! Ось як удосвіта ми підійдем до замку, то мій Шийко від циган накиває копитами і сам відчинить нам удосвіта слуцьку браму!
— Чим? — примружився Жбур.
— А хоч би й ногою! — не розгубився Шийка. — Або головою. У мого Шийка що голова, що ноги — як в мене руки! От який у мене кінь!
— Був! Був, та загув!
Шийкою перемняло, і очі його закліпали:
— Пане гетьмане, скажіть Петрові, щоби не дрочився, бо я розказувати не буду!
— Як не хоч, то й не треба! Ніби я тебе ніколи не чув. Чув! — нахилився з сідла до Шийки Петро.
— Тоді чому зачіпаєшся? — відхилився від Жбура Шийка.
— Я зачіпаюся? Ну, добре, я зачіпаюся. А ти?
— А я — ні. Ти перший почав.
— Я?
— Ти!
— Тоді я поїхав! — і вкрай ображений Жбур від'їхав Куріпочкою за ялини до війська. Та недалеко. За першою ж ялиною він притримав повіддя, аби послухати, що ж все-таки з Шийкою та Медолизом скоїлося у Слуцьку, бо як воно так: обидва хлопаки непитущі, а притерлюжилися без коней!
Задоволеним поглядом Шийка провів Куріпочку в хвіст, подивився, ніби у дзеркало, у промите зорями небо, поправив перед небом на голові чалму, затим одягнув ще й шапку, тим же задоволеним поглядом причастив Наливайка, Шостака та Мартинка й почав розповідати, як про найзначиміше в цю мить у світі:
— Саме була неділя. Приїхали ми у Слуцьк. Коли тобі глянь, а там того прядива на базарі — гори! Прядиво на возах, прядиво на полудрабках, на чортопхайках і, як у нас, на розвальнях! І хомути. Хомути на землі, на деревах, на тих сябрах, що їх продають, і на тих, хто їх купує. Навіть на дітях, на їхніх шийках, маленькі хомутики, аби дітки вже вчилися запрягати маленьких лошаток! Подивилися ми із Степаном, що на базарі прядива та хомутів більше, аніж людей і коней, та й собі думаємо: що нам робити? Ми ж то зі Степаном приїхали не за хомутами?
— Про циган, про циган, Якове, не забудь. Не забудь, бо забудеш, — нагадав Шийці Степан.
— Про циган я не забуду, бо їх було на базарі як реп'яхів! І всі ворожать, усі гадають вони, аж підскакують! А що з бідних сябрів за те ворожіння візьмеш? Та нічого! Хіба що прядивом та хомутами, та ще хіба вициганиш яку низку грибів... А тут якраз нагодилися з кумом і ми. Циганки як угледіли нас, то так, як були з хомутами на шиях і срібними сергами у вухах, запахкали люльками і в квітчастих спідницях бігом до нас! А попереду них з хомутиками на шийках, з голісінькими пузенцями котяться-перекидаються циганчата! Не встигли ми із Степаном й оговтатися, як циганчаточка вже на нас! Повилазили нам на плечі, галдикають і лоскочуть, вуса мені обсмикують, нишпорять по кишенях!.. Злякалися ми із Степаном і давай хто куди, бо обдеруть і роздягнуть! Степан, бачу, почорнів кожухом за корчму, а я жупаном — до замкової стіни! Нарипую валянками під стіною, а сам тим часом рахую на ній гармати, гармати та гаківниці! Оббіг по колу я Слуцьк, набігав дванадцять гармат і вісімдесят гаківниць і, обгавканий собачнею, знову прибіг на базар. Аж бачу, як з другого боку дохекує мій Степан і теж — дванадцять гармат! Підбігаємо ми до саней — аж ні циган, ні мого Шийка, ні Степанової Голубки. Здиміли наші цигани, і наші коники з упряжжю, і мішок із харчами, і верета... Самі лише з прядивом сани...
— А чому ж ви, як тягнули на собі із Слуцька сани, — обізвався з-поза ялини Жбур, — то хоч би прядиво з них поскидали? Все-таки легше було б!
— Ай справді, Якове, — сказав Медолиз, — чому ми його не скинули ще на базарі?
— Забули. Бо якби не забули, то через луги у ліс не тягнули б, — похитав вусами Шийка...
Через північну браму Наливайко вдосвіта вскочив у Слуцьк.
Темні слуцькі хати позалягали в снігах, як сни, що від-снилися ще у літі. Рубленими причілковими стінами хати тулились одна до одної, а в них тамували подихи люди та переведена із сараїв в тепло від морозів худоба: люди намагались не дихати зі страху перед Наливайком, а корівки — облизуючи теплими язиками недавно народжених вогких своїх теляток...
Гайдуки убили полковника Мартинка. Наливайкові сповістили про це вже як розвиднілося, на базарі, де він зупинився табором. Почувши цю звістку, Наливайко зліз із Резі, переліг на сани і, поки його козаки знімали із стін гармати та гаківниці та поралися біля вогнищ, пролежав з призаплющеними очима півдня.