Докія з шаблею та сокирою у руках у глодищі зачаїлась. "Ану ж бо проїдуть, — сподівалася вона. — Ану ж не зупиняться! А як не проїдуть? А як зупиняться?"
Валка порівнялась із печерою.
І хоч як Докія примирала і не дихала, та глодове листя, що перед тим німувало, раптом у неї перед устами затріпотіло, залящало на скелі і на долину! Листок об листок ударив, як перед небезпекою б'ють козаки у литаври!..
Той, що лежав на килимах, підняв у білому рукаві руку — і вози поставали. І зупинились вони якраз біля печерного входу, майже під кам'яним козирком, що задирався над печерою і ніби казав повалчанам: "Здрастуйте! Я вас вітаю!"
Зальодовілим поглядом Докія стежила за тими чотирма турками чи козаками, бо що воно буде? Що вони зараз робитимуть? "Не приведи Господи, як із печери хто висуне носа й вони побачать! Та чи тепер хто і виткнеться, бо не могли ж, навіть сонні, жінки не почути чужого? — втішала себе Докія. — Вони вже, певне, похапали дітей, побігли в темінь печери переховатися. Адже ховатися і від татар було їм не впервину!.."
Біда прийшла від коня, що сидів на гарбі на динях. Усі решта четверо запряжених у вози коней, а з ними троє і верхових як стали біля печери, там, де їх зупинили, то так і стояли. Вони змахували, перемахувалися хвостами, мовчки хотіли води і мовчки хотіли їсти. Ця ж диняча гидоморда підняла раптом охлялу шию, повела в бік печери безвухою головою і заіржала. Подала свій іржавий голос, мовляв, будьмо всі обережні, бо в печері хтось є! "А є, неііднику, є! Полонянки татарські, іроде в кінській подобі!.. Прийшла наша погибель!.. Не проминула!" Докія в розпачі пригасла шаблю та сокиру до серця.
І що? Зачувши іржання Безвухої Гидоморди, цибатий, рудий і той, що в чалмі, покинули коней своїх і негайно підійшли до гарби. "Ох ти ж моя Куріпочко безталанна!" — з жалісливою турботою і повагою сказав Безвухому Гидоморді цибатий. "Глянь, ти ще й ніжне якесь, що тебе куріпочкою називають!" — вже не подумала, прошепотіла Докія. А цибатий, рудий і той, що в чалмі, відв'язали гарбу від воза, розвернули її передком до ріки й узялися Безвухого Гидоморду-Куріпочку зсаджувати з пахучих, — Докія чула їх аж біля себе! — золотавих динь. Схиливши в пошані голови, повалчани знімали Гидоморду з гарби, ніби турецького султана. Цибатий зігнувся перед гарбою, а його двоє товаришів стали тягнути Безвухого за передні копита тому на спину. З гарби западали й покотилися до ріки дині. Звисаючи передніми ногами з плечей цибатого і теліпаючи мордою над його червоною фескою, опираючись задніми копитами вже на землю, Гидоморда опинився ніздрями навпроти печери і заіржав, ірод, знову! Він заіржав ще будучи на спині цибатого, а коли той опустив Ги-доморду й передні копита в траву і ледве звільнився з-під його западистого живота, іржанув ще. Цибатий хутко нагнувся, зірвав при чоботі жовту кульбабу, підніс йому під обидві ніздрі й почав благати:
— Понюхай кульбабку! Не відвертайся! З'їж її, зжуй! Вона солоденька, а заразом і гіркенька!
Безвухий Гидоморда-Куріпочка послухався. Він кульбабу понюхав, підчепив її знизу губою і зажував. Вдячні йому за це, повалчани стали рвати навколо гарби розквітлі цієї лише ночі свіжі й останні літні кульбаби. Вони складали з кульбаб букети й підносили їх Гидоморді під очі, аби роздивився, що годують вони його не чим-небудь, а тим, що люблять самі навіть бджоли, а бджоли гівна не люблять! Той, що був у чалмі, зняв її з голови, нарвав і підніс Гидоморді повну чалму квіток. Гидоморда нюхав букети неохоче, та поглинав охоче. "А може, воно й не кінь, а почвара яка і цю почвару вони кульбабами задобрюють?" — перехрестилась Докія й собі зірвала із глоду ягідку і, терпку та зелену, з'їла.
Тим часом рудий і той, що в чалмі, подибали до возових своїх коней, випрягли їх, прихопили з ними і верхових і погнали до води напувати. А цибатий дістав з халабуди бурдюк, відіткнув з нього кукурудзяного качана, ковтнув з бурдюка темно-червоного вина, облив ним з незвички підборіддя та сорочку, підійшов до Безвухого і влив у горло йому. Безвухий Гидоморда-Куріпочка, запивши кульбаби вином, після того, як натер за дорогу на динях боки, ліг на прохолодну траву і блаженно заплющив вишневі очі. Цибатий лишив йому бурдюка біля безвухої, вже заснулої морди, а сам дістав із халабуди дві сакви, вовнячу, згорнену в сувій, білу кошму та іще два бурдюки. Усе це одне на друге він прилаштував на кошмі попереду себе і, блискаючи на ріку і Докію ятаганами, пускаючи ними зайчиків, пошпортав під козирок до печери. Йдучи між рікою та скелями, він нишпорив по них очима — чи виглядав кого, чи задля перестороги? Його темний горбатий ніс так і ходив над кошмою по степу і по горбах, по скелях, по терновинню і по глоду, де принишкла Докія. Докія обкуталася гілками, аби від цибатого затулитися, бо побачить! Бо він, — видно по нім! — що вгледить усе!
Цибатий дійшов до печери, зняв бурдюки і сакви, а кошму розстелив під козирком у холодку. Про щось розмірковуючи, він над кошмою постояв, подумав, перевів на печеру очі, ніби щось і колись у печері забув. "Тепер він у неї залізе! Ось тепер ми пропали й справді!" І Докія, аби не крикнути йому, щоби він у печеру не ліз, затулила гілкою рота. Цибатий враз насторожився: він, видно, відчув бажання невидимої Докії, бо пильно глянув саме на глід, і саме на той, де вона зачаїлась. Та лізти в печеру він не поліз, махнув на неї рукою, став навколішки на кошму, зняв із чорної голови феску, поклав її на камінчик збоку і порозв'язував сакви. З однієї цибатий дістав звієць білого полотна і розстелив його теж, тільки зверху вже на кошмі. Затим із цієї ж сакви витяг шмат вудженої конини, кругляк овечого сиру, лаваша та кавуна. З другої сакви дістав торбинку білої, як мука, кримської солі, мідні ножі, мисочки та глиняні кухлики. Розставивши та розіклавши все це на полотняному звійцеві, з одного і другого бурдюка цибатий налив у чотири кухлики меду і молока, розколотив ятаганом, тоді повернув голову до переднього воза, де на трояндових килимах не ворушився його товариш.
— Пане гетьмане, обід на столі!