Заки негода не розходилася, завихреним краєм печери, звірячим протоптом Докія подерлася по сушняк. Під терновинням стояла тиша. Під ним тиша лише погойдувалася, бо вона під тернищем зроду була така, що вітер її продути не міг, а намагався лише розхитати. Докія витягла з піхов шаблю, та перед тим, як приступити до пруття, обережно, аби не сколоти пальці, вільною рукою стала виймати з-поміж прутиччя вже покинуті гнізда — пригодяться для вогнища на розпалку. Вона наскладала їх цілу копичку, коли вітер оббіг терновище ззаду, підкрався, завовчив на ній Омелянового кобеняка, кинув на чагарі,
що вона вшухнулася у них, ледь встигла затулити обличчя руками... Докію мотало б і тіпало б між вітром і чагарями хто зна ще скільки, якби вона, вже без живого на тілі місця, не скотилася тим самим звірячим протоптом вниз до печери і не заховалась під її кам'яним козирком. Гніздечка, що вона їх насмикала з терновика та наскладала біля ноги, вже летіли під хмарами навздогін тим, хто все літо у них і сидів, і мовчав, і співав, і знову мовчав, — навздогін своїм птахам.
"Будемо сьогодні без вогню і без світла", — Докія нечутно зайшла в печеру й опустила, аби не бачити стін, очі додолу. В пурханні блискавок висвічувалася кам'яна постіль, де покотом лежали і не ворушилися дітлашня та жіноцтво, вихоплювалися їхні заплетені вінками коси та чубчики. Скраю, як перед виходом із печери, в ногах жінок і дітей, підклавши рушницю під голову, Докія прилягла й собі. Понад нею зі стелі в пітьмі зеленіли совині очі. Докія хотіла заплющити очі, та вони не заплющувалися! У мерехті блискавок знову на стіні затупотіли мамонти, а за ними з довбнею погнався й Омелян! Лише тепер мамонти рятувалися не безмовно, а двиготіли по стінах, бо в них і справді розкочувався грім! Та й Омелян зі своїми печерними товаришами летів за ними з гримучим гуком!..
Довго Докія спала чи ні, та як збудилася, то почула: з миготіння не блискавок, а зірниць щось важко з ночі кричало. Дощ перестав — не плюскотіло. Вітер ущух — лепехою не шумувало. Докія взяла рушницю, одним оком виглянула, хто там голосить: звір чи людина? Бо коли звірі і люди кричать, то їхні крики схожі, як рідні.
З того боку ріки, зі степу, чулось поскімлювання. То скавуліли ярки — молоді та несміливі, ще не вибігані вовки. Старі ж вовчутани в цю пору мовчать і до людей не підходять, бо хіба їм замало степу — дрохв і гусей, оленят, сайгаків, козенят, туренят, лошат, диких коней-тарпанів? Докія знала, що серед вовків є й такі вельможні вовчиці, що влітку п'ють самі лише яйця: гусячі і качині, лебедячі і чаплині. Сіроманці їх прогризають, а димчасті сіроманчихи, обгорнувши їх перед носами лапами, п'ють. А на таку дрібноту, як яйця куріпоч-
чині, перепелячі чи жайворонячі, вовчихи не звертають уваги. Під осінь усі вовки переходять на птичий і звірячий молодняк. А вже лише потім, узимку, в морози, — на оленів, кабанів, турів і лосів. Усього в степу є і є, лише не лінуйся! Бувало, що вепри, тарпани, кози, олені, журавлі, лебеді та дрохви і навіть тури самі запрошували вовчий народ, аби той час від часу навідувався до них підібрати якого немічного чи каліку. Коли ж ніхто не здихав, не складав назавжди крила, не простягав ноги, а сидів у яєчку чи товк мамине вим'я цупкенькими губками, то вже ніхто: степ і вітри, спека та сніги нікому нічого не перешкоджали і не забороняли — біжи, пасися, скуби, літай, повзи, щебечи, облизуй, лягай, вискакуй, чамрій, пітьмій, гарчи, хропи, шепочи, кряч, кувікай, стогни, сичи, клекочи, підпадьомкуй, висвистуй і туркочи, носи у дзьобові на гніздо стеблину чи пух, рий нору — живи та радуйся скільки хочеш! Благоденствуй та продовжуйся у благоденстві, яке створив і дав Господь на радість собі й тобі, невмирущому сущому старому та молодому!
До води ішов тур. У досвітньому сірому світлі він грізно манячив над лепехою, подавав дрімливому світові ревучий голос, підганяв своє тіло хвостом і, настовбурчивши гриву на причаєну воду, бичився та сердився на неї, ніби вода була винна у тім, що він її з ночі хоче!
Докія притислася спиною до заячої капусти, звела рушницю і вистрілила. Тур зупинився і здивувався. Здивований, він замовк і постояв, тоді, ображений, осів на траву й уперся рогами в зорі.
Білувала його Докія з досвіта й до обіду. Білувала і крем'яним ножем, і шаблею, й скреблом, аж доки не заморилася, бо нікому помогти: з печери ніхто не вилазив — жіноцтво не прокидалося, а діти, хоч би хто і проснувся, та яка з них, з дрібноти, поміч? Отож поснувавши від ріки до печери з десяток разів, Докія перенесла тура в кам'яний закапелок, присолила до вечора, до вогню, й знову подерлася по паліччя. Та за цим разом не до тернів, а вище, до глоду, бо глід не такий шпигу-чий. Тепер вона стала обачніша: вирубала шаблею сокирище, примотузила до нього кам'яну з печери сокиру, бо в чагарях сокира від шаблі зручніша та замашніша, — вона і менша, і важча. Докія вже було й замахнулася на суху гіллячину, коли її руку зупинило кінське іржання.
Із занесеною сокирою вона оглянулася — звідкіля те іржання йшло?
За глодовим віттям під нею, внизу, річковою долиною, наближаючись до печери, прямувала невеличка озброєна валка. Два вози і гарба чи турків, чи козаків. Чи турків, чи козаків було четверо. Перший із них, цибатий, у червоній турецькій фесці та в синьому козацькому кунтуші, з двома на поясі ятаганами, простував пішки. Він вів запряжених у переднього воза коней і часом оглядався через плече: на розкішних трояндових килимах, що звисали краями мало не до коліс, лежав його пан чи товариш. Поранений або хворий, той грів під пахвами руки і не ворушився. За ним, за його відкиненою на килими непорушною головою, прив'язаний поводом над колесом ззаду, під коштовним срібним сідлом, ступав білогривий кінь. За тим осідланим впорожні конем під напнутою білою повстяною халабудою погойдувавсь другий віз. Ним, також парою добрих коней та одним вільним, припряженим збоку, правив рудий хлопчина.
Може, хлопчиною він Докії здавався через те, що руда голова його була без нічого, а на тілі-худоті теліпалися лише сорочка та штани. Хлопець тільки те й робив, що на своїх босих ногах лупив канчуком прилипчастих ґедзів. За рудого-ловим, за його халабудним возом, підігнана до нього впритул, прив'язана реміняччям, без дишла і коней, на гандрабатих колесах скрипіла турецька гарба. На гарбі, обкладений з боків динями, зверху на них, напівлежачки сидів кінь. За гарбою, за тим на динях конем, у білій, наче качан капусти, чалмі й так само в синьому козацькому кунтуші, на чорнім шиястім коні подрімував у сідлі четвертий козак чи турок — не розбереш. Валка наближалася до печери.