Северин Наливайко

Страница 66 из 122

Винграновский Николай

— Надивились. То й що?

— Та нічого, — не піднімаючи голови і, видно, жалкуючи, що почав цю розмову, відповів євнух.

— Ви, пане Назаре, щось недоговорюєте, — не відставав Оливка.

— А мені й нема що договорювати...

— Кажіть, кажіть!

— Добре. Тоді я скажу: обличчя у вашого гетьмана від Бога. Є такі обличчя. Пояснити я вам цього не можу. Він саме той чоловік, який вам треба. Хоча...

— Що хоча?

— Та нічого, — знову хотів було замовкнути євнух.

— Говоріть!

— Не хотів би наврочити...

— Що, Наливайко тяжко закінчить? І він, і ми?

— От цього я вже не знаю... Та коня Наливайкові треба під стать. Поможете?

— Аякже! Поможу, поможу! — Думаючи про почуте від євнуха, Оливка відійшов від нього на крок, обернувся до нього спиною і спитав: — Ви й справді бачили такі обличчя, як у нашого гетьмана?

— Ні. Таких облич я не бачив, — більше не вагаючись, відповів євнух. —Я ж вам, пане Оливко, сказав, від кого воно. І це я знаю напевно.

Оливка ще так постояв і, не обертаючись, зав'язав на шнурка під горлом сорочку.

— Ходімо, пане Назаре, до кашоварів. Що там вони? Бо скоро ж проснеться голодне військо!..

Під кручею, на березі, покрадьки озираючись, чи ніхто не бачить, Наливайко роздягся. Потемнілими за літо руками він прикрив свій важкий чоловічий скарб і, женучи попереду себе розстрибаних жабенят, по м'яких зозулиних черевичках зайшов у воду. Вода мимовіль принишкла, і коли Наливайко на неї ліг і випростав на ній ноги, вона обняла його. Тримаючись за при-

донні камінчики, Северин злився з водою так, що Месія, при-гойдавшись на берег разом із мурашками, гетьмана-царя-імпе-ратора ніде не помітив. Замість нього стояла під осокою біла його одежа, чоботи, два пістолі та шабля. Слиногубий затерп. Він сторчма підняв над рікою шию і голову й подумки заволав: "В ім'я милостивого і милосердного Аллаха, царю мій, де ти? Чи ти не втопився?!" Дзеркальні верблюдові очі відбивали водночас його власні двопалі ратиці, Дністер і хмари. Ніхто Месії не відповів. Усе навкруги мовчало. Мовчки бігла ріка, мовчки над нею з кручі дивилися покинуті нірки осінніх щуриків, в міленькому зарічку один за одним мовчки ганялися жуки-бокоплави, мовчки на урвище вийшов старий Острозький, закутався в шубу й мовчки усівсь погрітись на сонечку... Вода і глина, мурашки й хмари, бокоплави і нірки, і князь — всі вони тлумилися на видноті. Не було лише царя!.. Месія надувся й ревкнув. Від його зненацького гуку хльоснула срібним хвостом рибина, і зеленими ґудзиками прямо на нього сійнулися з приберега жабенята. Якесь жабенятко заґавилося, рвонуло з води останнім і вистрибнуло Месії на губи. На таке двогорбий не сподівався. Від огиди його печінка підкотилась під горло, і він плюнув жабеням так, що воно, розчепіривши лапки, залетіло мало не на той берег Дністра. Воно ще тільки падало на течію, а по його душу вже вивалилося щось з глибини пащекою, — чи сом, чи яка інша біда, — і жабенятка не стало...

Наливайко перевернувся на спину, показав верблюдові з води ногу, і той, побачивши царів знак, на радощах бремб-нув що було сили. З кручі на нього посипалася глина, а князь Василь закутався шубою з головою... Від побаченої живої Наливайкової ноги Месія повеселішав: цар його не пропав!

З верблюдових невеселих горбів звалилася гора. Він послинив похололі після жабеняти губи й витер їх об передні коліна. Затим підігнув під живіт одна за другою всі чотири ноги і з легким серцем приліг з мурашками на м'якенькі зозулині черевички. Ліг, втихомирився, недоспано позіхнув, та очі його не полишали стерегти бистрину, де відмокав Наливайко... Месії до кольок у животі закортіло води. Таж ось вона, ось мерехтить перед ним чистенька й люба! Жебонить і хлюпоче, леготить і туркоче під самісінькими губами! Подайся — і цмуль її, цмуль, гольгай, смокчи її, скільки хочеш і скільки влізе! Перед тобою не якийсь там гниленький в пустелі оазик, а перед тобою любов-ріка! "От би мені ще кілька горбів про запас! Або хоч би третій! Отоді б то я вже її попопив-попопив!.." — замріяно подумав жлутсгій. Та пити воду Месія не став, бо як би він посмів до неї хоча б доторкнутися, коли саме в цей час купався у ній його повелитель? Не смів. Навіть про це не думав. Хоча воно думалося само.

Знизу, з того боку Дністра, між верболозами щось ніби заворушилося й зашелестіло. Шерехтливе, невидиме і німе, воно розхитувало вершки шелюги й прямувало повздовж вапнякового берега. Верблюд натягнувся і кинув оком на свого царя. Цар погідно лежав на спині у швидах, тримався у воді за придонні камінчики, нічого не чув і не бачив, клопотався чимось своїм, бо його брови на переніссі збіглись.

Месія підвівся на ноги і з висоти своєї шиї і голови роздивився: на тім боці Дністра між верболозами рухались білі крила. Вони не змахували й не тріпотіли, а рухалися гостро і прямовисно. Верблюд вистромив шию на всю її довготу. І він побачив: за лозами попід лісом, зодягнене в сяйливе залізо, з ангельськими крилами за плечима, гецало польське військо. За крилатими вершниками, запряжені парами жеребців, з колеса на колесо, перевалювалися гармати. Всі вони поспішали; кінські хвости, підв'язані червоними стрічками, тепер порозв'язувались, і хвости замітали пісок. А з шелюги до води на вапнякове плесо в таких самих, як і під лісом, блискучих кірасах та круглих шоломах, з піками у руках з'явилося з десяток запилених ставних гусарів. Попереду них без піки, шолома та кіраси, а в самому лише сірому драповому кунтуші, з малиновою, замість верхнього ґудзика, брошкою, виїхав на попелястому стригунові Станіслав Жолкевський. Гусари перекинули з сідел негнучкі у сталевих розсяяних наколінниках ноги й зіскочили на вапняк. Скочив з коня й цупкий і невтомний сорокап'ятирічний Жолкевський. Коні відразу попирхали до води, а кілька гусарів розстелили на вапняку кінську попону, поставили на ній плетену з шелюги корзину, видобули з неї сулію темного

^^2І^^

молдавського вина й розгорнули у звійцеві полотна мамалиґу. Поки котрийсь із гусарів краяв мамалиґу лозиною, Жолкевський забрів поміж конячими мордами в воду і став дивитись на протилежний берег. Наливайкового війська польський гетьман не бачив, бо воно було сховане за горбами, а от дражливий запах шкварок він звідти почув, і ніздрі його стрепенулись. А ще Жолкевський упізнав на кручі опасисту вовчу шубу. Шуба сиділа й грілася на сонці. "Невже князь Острозький? Закутався з головою й няньчить свій ревматизм? Бач, прителіпався з Острога аж куди! І чого б то? Та відомо чого — до Наливайка: свій свояка бачить іздале-ка, хоч і побили горшки!.." Жолкевському закортіло гукнути князя, як бувало, коли не раз вони перегукувались у лісі на полюванні. Бувало, з Кракова, з галасливих засідань сейму, вони з Острозьким поверталися разом. Жолкевський мешкав у Туринці, що під боком у Львова, а князеві було якраз по дорозі — через Туринець, через Львів, і прямо-таки тобі на Горині та Білії буде й Острог. Ночували у Туринці, у Жолкевських. Днів зо два, а то й зо три. При Острозькому, як завжди, був його духівник отець Дем'ян та надвірна сотня на чолі з сотником. Жолкевський, уже будучи гетьманом усього польського війська, його знаменитим головнокомандувачем, за плечима якого вже було кілька виграних битв, у тому числі і зі шведами, на князевого сотника не те що не звертав ніякої уваги, а й не помічав його. Сотник, то й сотник. Хай собі буде сотник. Хіба мало таких? У війську Жолкевського таких сотників сто, а може, й більше. Та де сто! Тисяча! Тисяча сотників, як груш на грушах! Коли вечеряли у маєтку, то цей князів улюбленець сидів за столом десь скраю аж біля дверей, якщо він взагалі там сидів, якщо взагалі він був до столу запрошений! Тепер він — не взагалі. Тепер він Северин Наливайко. Северин Наливайко — навчений військової справи, освічений, хитрий, а через те заразом і грізний український селянський гетьман. Під його рукою тепер хоч і мале, та відчайдушне, невибагливе і сміливе, вивчене ним, військо, військо, що хоче волі. А таке військо найнебезпечніше, бо над ним диха віра у свого Бога... От тобі й сотник князя Острозького!.. Мені би таких! І Жолксвський висмикнув з вуса волосину, кинув її на течію, додивився, як течія її зносить і як вона ту з його вуса посріблену волосину знесла... У бистрині Жолкевський побачив своє обличчя. І хоч як бистрина не зносила і не стирала його лиця, та воно стояло на місці, бо в бистрині він стояв сам. Та варто йому вийти із неї, як течія понесе його, змиє, як і ту посріблену волосину, зітре й забуде його разом з малиновою брошкою під підборіддям. Та поки що Жолкевський ніде не дівався, стояв і дивився в воді на себе: після позавчорашнього дня, коли він запирав від Газі-Гірея Дунай і його, Жолкевського, як і хана, обох шарпонув Наливайко, — на лиці Станіслава з'явилися дві нові зморшки. Квасолевими стручками вони закарлючились обіч носа до вусів і там у вусах згубились.