прожити, підмостилися під Польщу — під її віру й корону. Князі і панство відцурались нас, зрадили нас і покинули на забуття і небуття. Лишилася з нами жменька таких, як Острозький. Та й цьому князеві непереливки, бо він між двома вогнями — між нами і єзуїтами. Між нами і королем. Між нами й неволею. Триста років паслися на нас татари, вони залітають до нас із Криму ще й досі, а після татар ось уже двісті років як з української шиї звісила ноги Польща. Подітися нам ніде й нікуди! От через що років з п'ятдесят тому наше молоде чоловіцтво сіло на коней і подалося у Дике Поле, на пониззя Дніпра, за пороги, на острови, лимани і плавні, і там з князем Дмитром Вишневецьким заснувало свою військову державу — Запорізьку Січ. А ми, що жонаті та й не такі відважні, зосталися при своїх дворищах і хатах. Сиділи ми так, сиділи і рік, і два, десять і двадцять, зітхали вночі, зітхали, скреготали зубами, коли пройшла чутка, що з'явився Северин Наливайко і став за нас: за нашу віру і землю, за нашу колишню волю і ще не загублену гідність. Мов щось прорвало, мов підкинуло нами: терпець урвався, і вхопили ми коси та ратища, ціпи та вила, що в кого було і, не оглядаючись, стали під Наливайкову руку... А тепер, пане Назаре, я скажу вам, чому кашовари у нас з однією рукою, чому вони однорукі. Так от. Уб'є шляхтич чи то в селі, чи в місті, уб'є українського чоловіка. І що? Та нічого! Сплатить за вбивство дванадцять копійок казні у Краків, і на тому край. Дванадцять копійок, і годі — можеш вбивати й надалі. Ні суд, ні ксьондз, ні король — ніхто за це тобі й не докорятиме! Бо українець для них не душа, не людина, а бидло. Худоба! Коли ж українець, доведений вже до краю, зачепить лише пальцем польського старосту чи найзашмульгані-шого горлопанистого шляхтича, — йому відрубують руку... От через що, пане Назаре, у нас кашоварять самі однорукі... Так то кашовари. А тепер я скажу вам про сотню Жбура. Ви ж знаєте нашого сотника Жбура?
— Якого?
— Ну, Жбура. Петра. Отого роздайбіду.
— Горбоносого? З діркою між зубами?
— Його, його! Так от: вся його сотня, всі сто його козаків, німі. Вони не говорять і мовчатимуть вже довіку, бо у них вир-
вані язики. Знову ж таки: як тільки наш чоловік, а особливо ж гарячий хлопець, навіть і не зачепить поляка, а лиш огризнеться, скаже йому щось не так і не те, як суд і жовніри напоготові — виривають тому язика...
— До чого ж воно іде? До без'язикого народу? — спитав приголомшений євнух.
— З таким, як у нас, життям не схочеш і білого дня! Чи, може, схочеш? — Оливчині очі синьо похолоділи і потвердішали, стали як синій сніг.
— Пане Оливко, вибачте мені знову, але я бачу, що ви не надто високий чин у вашому війську?
— Я джура гетьмана Наливайка. Його охоронець, а заразом на моїх руках господарство.
— От через що я й хочу вас запитати: звідки ви, можна сказати, простий сипах, знаєте про давнину своєї землі?
—Як звідки знаю? — здивувався Семен. — У нас про неї все знає кожен — від волопаса до князя. У кожнім селі у нас на те і церква, і школа, й старі діди... А сам я псаломщик церкви святого Миколая, де настоятелем рідний брат нашого гетьмана отець Дем'ян. Він же й духівник князя Острозького. А ще панотець викладає у нас в академії в Острозі математику і латинь. Коли вони з князем і паном Федоровим друкували нашою мовою Біблію і я трохи їм пособляв, то наслухався від панотця Дем'яна дещо від того, що він знає сам... Так от, як Северин Наливайко взявся за шаблю й пішов у степ і до нього гунули люди, то сів мені якось раненько на підвіконня голуб. Сів і каже, ніби каже-туркоче: "Збирайся, Семене, й ти". І я зібрався. І ось я тут. Поголив голову, бо коли в битві, то чомусь сильно пітнію...
За іігагшгинами між казанами зчинився гамір: розлючені негритянки обливали з відер водою У Пу й усіх попідряд. Кашовари й китайські вояки позалягали за вогнищами, а бідний У Пу, як на дощі ховрашок, скулився під водолиєм, але кричати на танцівниць деренчливим криком не перестав. Мокрий, а через те ще жовтіший, У Пу заховався за діжкою, та чорні дівчата перекинули на нього діжку з водою, пошпурили цебрами за казани у воїнів і кашоварів і зі своїм криком та плачем почорніли до шарабанів.
— Чого вони хочуть? — спитав Оливка у євнуха.
— Не хочуть у монастир! Йди, кажуть вони У Пу, старий повутькало, у монастир сам, а ми від козаків нікуди не підемо, бо нам з ними добре!.. А ще вони кажуть на діда "непогамовний" — вивчили пані від козаків іще одне слово!..
З Дністра війнув вітер, відкотив євнухові полу халата й відкрив заховану під полою рушницю. Євнух відразу ж прикрив яничарочку краєм халата, та Оливка встиг помітити дуло й спитав:
— А це що у вас?
— Рушниця, пане Оливко, — закліпав над спітнілими щоками євнух Назар й ніби позбувся голосу, продихнув:— Учора з неї я вбив коня вашого гетьмана.
— Свата? — голена Оливчина голова зробилася аж наче круглішою.
— Коли військо покинуло гетьмана і попливло на той бік Дністра, то й гетьманів кінь почав вириватися, куди попливли усі, через Дністер. Пан Наливайко, вже будучи геть один, його відпустив... І Сват, а хоч би тобі заіржав господарю на прощання — ні! Скочив у воду й навіть не оглянувся!.. Я саме стояв на кручі. Рука моя сама висмикнула з-під халата рушницю, і я вистрілив.
— Наливайко вас бачив?
— Бачив.
— І щось сказав?
— Нічого. Ні слова. Лише оглянувся через плече. Тоді додивився, як коник пішов під воду, глянув на вже на тому березі військо, нагнувся, завдав на плечі сідло і з віслючком пішов з берега в порожній табір...
— Прудкий був у гетьмана коник, — сказав Оливка.
— Пане Оливко! Зібралося в мене трохи золотих грошенят, і я хотів би відшкодувати гетьманові коня. Посовітуйте, як це і де можна мені зробити. Татарські бахмати, я вже дивився, йому не підходять. Мілкуваті вони для нього, хоча коні й добрі. А на верблюді православному гетьманові якось воно не з руки.
— А якого, пане Назаре, ви б хотіли коня Наливайкові? Йому ж на ньому не в гості їздити до польського короля.
— Все одно, пане Оливко. Але гетьман є гетьман. І повірте мені, я чимало в житті надивився різних облич... — Євнух примовк, перехилив голову через черево і став вдивлятися собі під ноги, ніби там, під його турецькими запиленими ічи-гами з піднятими догори носками, ті обличчя, про які він щойно сказав, усі вони були вже в землі.