— Гов! — крикнув помертвілий Шостак.
— Гой! — просипів Оливка.
Військо зносило течією, збивало на кам'яний закрут, та передні вже вибрели на білий вапняковий берег. Задні, лаючи та кленучи, подавали татарам хто батога, хто нагайку, бо татари плавали, як сокири, і половина пішла на дно.
— Пливіть за ними і ви! — наказав Наливайко полковникам Шостаку і Шаулі. — Забирай сотню з собою, Петре, й тягни за ними...
Петро Жбур, кужмаючи гриву Куріпочки, глянути на Наливайка боявся, та все-таки глянув: Северинові очі були тихо-спокійні, лише під ними темними клаптями приліпилася чи то печаль, чи то якийсь присмерк. Печаль і присмерк пішли по щоках на вуса і з вусами чорно злилися. Почорніла на нім і сорочка, і як здалося Петрові, зів'яла на поясі й Наливайкова шабля — вона ніби всохла. Тільки її позолочений кінчик як горів, так і горів при чоботі у стремені над зозулиними черевичками.
— Гетьмане... — замимрив Петро, та Наливайко черкнув об нього бровою так, що Жбур почав стягувати штани та запихати їх у тороки.
Довбиші, обминаючи Наливайка, підійшли до Шаули, зняли його з віслючка, перенесли і посадили на зв'язані край води, напнуті сухою воловою шкірою круглі литаври і, штовхаючи їх на глибину, поправували заЖбуром та його сотнею на той берег — до війська.
Полковник Шаула похапцем перехрестив Наливайка й ударив ратишем по воловій шкірі — зв'язані реміняччям кілька литавр кругліли навкруг Шаули, як острови.
Наливайківці почули бубніння, і коли вгледіли, що до них на литаврах пливе полковник Шаула, перевели подих й проголосили: "Слава! Слава гетьману Шаулі! Слава новому нашому гетьману Шаулі!.."
Та за биттям у бубни Шаула не чув, що саме кричать козаки, не чув, що він, будучи посередині Дністра, уже їхній гетьман.
Новий гетьман молотив ратищем по литаврах і оглядався, чи не пливе за ним віслючок. Віслючок за ним не поплив. Він підійшов до Наливайка, до Свата й, поскубуючи солоденьку берегову травичку, лише раз по раз піднімав за Шаулою голову та відмахувався від ґедзів то одним, то другим вухом, ніби махав ними Шаулі на довге-довге прощання.
А Сват, що лишився з усіх коней один, почав під Наливайком шарпатись і ставать дибала, вкусив його за коліно, гризонув за чобіт, спеченими губами почав підбирати камінчики та физта-лущити їх. Очі його пішли в морду углиб, і коли він пострілював ними на Северина, то й вони, як оті камінчики, були тверді та холодні.
Наливайко витягнув чоботи із стремен, перекинув над Сватом ногу, сплигнув на землю і зняв із нього сідло. Кінь зди-хано заіржав, ніздрі його рвонуло вільним вогнем, і, не розганяючись, він стрибонув у Дністер. Злякана ніжна вода розлетілася під його животом, і він, передніми копитами загрібаючи воду під себе, а задніми відштовхуючи її, подався на другий берег. Намотуючи на шию течію, щасливий, розбуре-ний Сват, не оглядаючись на Наливайка, вже добирався до середини річки, коли з берега, з кручі влупила рушниця. Куля зірвала поміж вухами Свата чорного чубчика, і він, дзьобнувши мордою воду, задер догори задні ноги, пішов сторчма на дно.
Наливайко і віслючок обернулись: на кручі білів євнух. Під полу свого шовкового халата євнух ховав коротеньку рушницю-яничарочку. З її мідного дула ще вився тонкий сірий димок.
Наливайко нагнувся, підняв з потерухи сідло, завдав на плечі, підгецнув, подививсь на шипшиновий кущ, де мостилося недавно покинуте гніздечко сорокопуда, й пішов з віслючком під гору в порожній табір. Євнух дививсь Наливайкові в спину — такої самотньої спини він ще не бачив ніколи...
Князь Василь, Дем'ян Наливайко та спудей Острозької Академії Петро Конашевич годину чи більше тому проминули на вітрянім горбі понад яром чотирьох наїжачених Наливайко-вих чатових і тепер доїжджали до табору Наливайка. Ті четверо чатових, побачивши Острозького й надвірну нову його сотню, висмикнули шаблі й далі дозволили їхати лише трьом: князеві, Дем'яну і Конашевичу.
— А ви, — сказав старший чатовий Тиміш князевому сотнику Павлові Свічечці, — лишитесь тут. Військо Северина Наливайка на бойовому стані. Учора був у нас бій, і чужим потикатись до нас не можна.
— Та які ж ми в чорта чужі? Коли ми вже чужі, то хто ж тоді в чорта рідний? Подивись — православні, як ви! Чи, може, тобі повилазило? — підняв хвоста Павло Свічечка.
— Дивись, щоб не вилізло часом тобі! — відрубав йому зразу Тиміш. — Бо тобі може вилізти так, що потім баньок своїх не позбираєш!
— Що ти сказав? — спалахнув Свічечка.
— Те, що чув, — відповів Тиміш.
Такого Свічечка не чекав! Та ще від кого — від звичайного наливайківського чатового! Від здивування й люті князів сотник аж упрів, молоді його вуса втяглися в ніс.
— Ти з ким розмовляєш? Ти з ким, берладнику, зачіпаєшся? !
Тиміш, тримаючи в одній руці шаблю, другою з-поза мотузяного пояса витяг пістоля й наставив його Свічечці межи очі.
— Ще одне таке слово, й буде тобі амінь! А роби ліпше те, що кажу: ставай зі своєю шляхтою он там за ліщиною і не галасуй.
Князь Василь збив щиглем з бороди коника й, слухаючи чатового, подививсь на Дем'яна: "Поляки ми... шляхта... он ми хто вже для них!" — говорили його обвітрені очі і з князевої бороди коник перелетів на Дем'янову ризу. Дем'ян дав йому щигля ще, і стрибунець з Дем'янового плеча, з гарячої ризи, не знаючи, де подітись й на чому в кінці літа погрітися, сів чатовому на дуло пістоля, що стирчало якраз перед носом Свічечки.
— Ми шляхта? Ми... ми — поляки? — зі Свічечки пішло полум'я.
— Коли не поляки, то, може, скажете, хто ви? — вів свого Тиміш. — Може, ви запорожці? Як запорожці — то прошу! Ідіть. Я вам не лише дорогу до табору покажу, а й проведу вас в самий намет Наливайка. А поки що я супроводжу лише його світлість князя, панотця Дем'яна і цього молоденького попика.
Свічечка підлетів до Острозького:
— Ясновельможний!
— Лишайтеся тут й будьте за нас спокійні, — погасив Свічечку князь. — Ідемо ж до своїх! — І він торкнув острогами свою сіру опасисту кобилу.
Тиміш вискочив на коня і чорною, сплетеною з волосіні кінських хвостів нагайкою показав високим гостям у той бік, куди вони мали їхати, — за горби, за вітряну далечінь до табору Наливайка. Відразу ж, як вони рутлили, збоку від Тимо-ша зірвався й побіг поміж молочаєм, як синій пломінчик, привабливий степовий вихорець.