Та й цього разу Яків Шийка, видно, не те сказав, бо й ті козаки, що хмарилися на березі перед Наливайком, і ті, яких виполіскувала течія і плюскотіла їм у вуха, ніяково реготнули. Усміхнувся і Наливайко. Яків замигав, посукав туди-сюди поглядом по козаках й вибалушився на Жбура.
— Ну що я, Петре, такого сказав? Знову хіба не те?
— Та те, Якове, те. Тільки вже, ради Бога, помовч!
— Ну що ти зі мною будеш робить? Знову я пальця встромив у небо! А я ж то хотів, щоб нам усім було краще!.. А все через оцю проклятущу чалму! — Шийка зірвав з голови білу євнухову чалму, теліпнув — аж хряснуло! — шиєю, назирив поміж китайцями євнуха, свою на ньому руду й засмикану овечу шапку, придивився до неї ще раз — і скис. Все-таки біла шовкова євнухова чалма, хоча й не така тепла, як його шапка-кучма, була і на вид, і на значимість поважніша. Він покрутив нею на кулаці, лайнувся — добра б тобі не було! — й знову нацупив її на вуха. Натягнув і задки-задки заховався від Наливайка за Жбура. Яків заклявся вже більш ніколи не встрявати в козацьку розмову. Принаймні аж до самого вечора...
А з військом почало щось робитися. Чи то для того, щоб розжалобити Наливайка, чи то для того, щоб не так було жаль себе, голота заходилася один перед одним ганити та паплюжити своїх коней:
— Та хіба це у мене кінь? Воно ж мишеня лякливе! Та запорожцям його й даром не треба! Та вони на такого пуцьвірінка не захочуть не те що сідать, а й дивитися!..
— Та й у мене, Іване, таке самісіньке, як і в тебе! Коростяве, загодоване бахматеня! Це воно тут ще нічого з морди, бо у воді стоїть. А як вилізти з ним на берег — лишай на лишаєві, кістка на кістці! Та запорожці як угледять, що наливайківці приперли їм таке шкапеня, то стануть плювати на нас через увесь степ від Дніпра до Дністра!..
— А в мого вилупка на очах більма! Спочатку я думав, що то у нього просто якийсь туманчик. Коли придивився — аж ні: сліпко сліпком!
— А мій чомусь стогне. Мовчить-мовчить, а потім ураз як застогне! І я міркую: та на дідька здалася запорожченкам отака стогначка? От як бачу: скаче низовик на ньому на турка. А кінь під ним: "Ойо-йой, ойо-йой!.."
— А мій — глушко. Я вже йому кричав і в одне вухо, і в друге, а він мені у відповідь: ік та ік, ік та ік!.. Не інакше, що його ще й згага від чогось пече!.. От курять, скажімо, на оцих наших глушках-стогначках запорожці не куди-небудь, а в бій. А коні під ними те й чути, що "ойой-ойойой", "ойой-ойой-ой", та все "ік" та "ік", та все "ік" та "ік"!.. Та після першого бою запорожці обмастять їх дьогтем й полудять з обсмаленими хвостами знову до нас — отаке нам буде спасибі! І добре зроблять, бо кращої дяки ми у них і не заслужимо!..
— Не те каже гетьман! — зав'юнилося між козаками. — Не те він каже, бо не те хоче! Щось він надумав, аби ми зосталися без коней! Не віддамо йому жодного, бо як нам тоді?
Наливайківців охопив сказ. У них захрипіли горлянки. Вони почали визвірятися й один на одного, мовляв, саме через того чи того все отак почалося. Нетяги стали бити кулаками коней. Татарські бахмати, знаючи, що це відводять душу на їхніх ребрах нові господарі, лише щулилися у воді й чекали, коли вже козаки їх повбивають і вони, мертві, попливуть під воронами, догори животами по Дністру.
На це сліпе та неправедне биття своїх родичів хто-хто, а Куріпочка далі дивитися ну вже просто не міг. Навіть не глянувши на Петра, він задер налиту відчаєм голову й засурмив до своїх братів і сестер — чому терпите? Виривайтеся і тікайте!.. Та його родичі немов понабирали у вуха води, мовби їм відібрало іржання назовсім. Рабськими, мученицькими очима вони лише дивилися з Дністра на Куріпочку та здригалися під козацькими вже розпухлими кулаками.
— Що ж ви, стервото, робите? Кого калічите? Чим вони вам завинили? — побілів полковник Шостак, що біля нього й над ним побіліло й повітря. Та хто полковника чув? Дністер кипів, і в тому кінському місиві наливайківці хіба чули себе?
— Не хочемо тебе, Наливайку! Скидаємо тебе з гетьмана! Повертайся туди, де й був, а ми обернемося без тебе. Без тебе і запорожців! Щоб їм віддавати коней!.. Проживемо без Наливайка і Запоріжжя! Будемо самі по собі, будемо самі із собою, і самі дамо собі раду!
— Дурні! — блідим могильним вогнем став підходити Наливайко. — Дурні ви усі, панове, бо не дасте собі ради!
— Боже, навчи нас жити! Дай нам хоч трохи розуму... — шепотів, схилившись над віслючком, Шаула, і виходило, що він говорив лише віслюкові, а той, киваючи своєю довговис-лою мордою, згоджувався.
Шостак полетів у табір, і ось із табору, з-за возів, заговорили гармати, і над клекочучим військом перелетіло і розірвалося на тому березі кілька ядер.
—Перестань! Перестань! —не своїм голосом закричав Наливайко, й Семен Оливка погнав на кручу втихомирювати Сашка.
Китайці, бачачи таке діло, покинули казани, ополоники й тісто і, гублячи в молочаї капчики, чкурнули за шарабани й більше не виглядали.
Раптом, — немов над військом пролетіло кимось невидимим сказане слово! — козаки перестали духопелити коней і, зціпивши зуби, обняли їх за шиї. Вони обняли їх так, що сірі, булані, вороні та гніді татарські бахмата враз посиніли, задихаючись, і звели очі до неба. Обійнявши до судом Куріпоччи-них родичів, наливайківці стали буцати їхні голови головами своїми і правити на течію, на глибину, у Дністер, на той його сизий у верболозах берег. Коні розвернулися й попливли. Ніхто з козаків на Наливайка навіть не глянув, не оглянувсь ні на нього, ні на свою, що лишилась на березі, одежу та зброю, а так, як були, голі та без шабель, обійнявши коней за шиї, залупцювали по бистрині ногами, заблищали до Наливайка п'ятами. Мокрі козацькі вуса двоїли перед німими губами попелясту дністровську воду, і Наливайко, чим далі відгрібалось від нього військо, малів на березі й ставав усе одинокішим... Від неба й води козацькі і кінські голови, що відпливали від Наливайка, робилися зеленими і голубими. А ще на козачі і кінські спини сонце падало так, що козаки й коні ніби перевозили на своїх спинах через Дністер палаючі вогнища...
Вже не дивились на Наливайка й татари. Вони посхоплювались з колін і, як були у халатах, так у халатах повскакували в Дністер і розчепіреними п'ятірнями заляпали навздогін за своїми кіньми. А коли з табору, з кручі прибігли Шостак і Оливка, всі чотири тисячі козаків вже золотіли, голубіли та зеленіли за дністровською серединою.