— А куди ж? Знову на Січ і пішов, — заговорив і собі Кирило. — І мій Саник до нього пристав. Ти, Северине, мого Саника знаєш...
— Ваш, дядьку Кириле, Саник? Так він ще ж малий!
— Малий не малий, а вісімнадцять йому якраз в Пилипівку вже було.
— Та ще як сім років на Січі попоходить у молодиках, то якраз стане козак козаком, — закашлявсь у вуса дід.
— І Саник, і ще троє хлопців із ним — це з нашого тільки Гусятина, — вів далі Кирило. — Зірвалися і пішли...
— А скільки ж їх там на Запоріжжі є? — озвався й собі з кучугури Петро Жбур.
—А є!.. — зітхнув дід Максим. — Казав Омелян, що їх де не лоза — там і козак, а де байрак — там по сто, по двісті козак. І всі вони люди рівні і вільні, а за вірою — християни. Кого приймають на Січ, той змінює своє прізвище на прізвисько, аби не дістав його там ні пан, ні князь, ані воєвода — від кого хто втік. А зібралося товариство на Січі за порогами Дніпра з усієї України. Та тікають до них і з Польщі. Буває, просяться з татар і з турків. Є навіть з Італії та Іспанії. Одне хлопченя, розказував Омелян, прибилося аж із Шотландії, і за кривенького його носа прозвали шотландика козаки Максимом Кривоносом...
— А які християни, скажімо, ті ж татари чи турки або італійці з поляками? Хіба у них християнська віра? — спитав Яків Шийка.
—Віра на Січі—то діло найперше,—відповів дід Максим. — Хай ти віри іншої, а з'явивсь на Запоріжжя — то приймай віру козацьку і вивчай козацьку мову. Не хочеш — тоді йди, звідки прийшов. Ніхто тебе сюди не приневолює, і ніхто тебе тут не іримає. Віра мусить бути одна, і вона возвишає душу. Бог один, життя одне, а це — все віра... А живуть козаки на Січі куренями. Кожен курінь має своє наймення. От, приміром, Омелян, так він приписаний до куреня Незамайківського. У кожному курені і по сто, і по сто п'ятдесят душ, а буває, що й більше. Та не всі козаки живуть саме по куренях; одні рибалять на річках і затоках, солять, в'ялять чи коптять рибу, хто полює у степу звіра та птицю, хто добуває на копах сіль, хто пасе у Великому Лузі бойових коней чи неуків-лошаків, хто у роз'їздах стоїть у дозорах на вежах. А ті, що лишаються на самій Січі, тешуть і смолять чайки, шиють вітрила й одяг, вчать військової виправи молодиків і самі вправляються коло зброї, біля гармат, об'їжджають підспілих жеребців і кобил, лагодять церкву, дзвіницю і курені, насипають січові засіки, запасають паливо й харчі на зиму, словом, діла вистачає усім... Та коли яка небезпека, тривога — на перше слово гінців вони, хоч би де були, кидаються на Січ, і кожен летить до свого куреня. Бо курінь — то не лише житло, а військова потуга, як полк або сотня, і він завжди на збройній нозі.
Та Запорізька Січ — це ще не все козацтво. Є й такі козаки, що не хочуть жити на Запоріжжі, в гурті, а сидять хатами по степах з жінкою, дітьми, з усією своєю родиною. Звуть їх коза-ками-зимівчанами, або сиднями. Хати у них плетені з хмизу, обмазані глиною так само, як і їхні хліви та клуні, стайні й комори. Землі-степу кожен займає скільки хоче, скільки кому під силу. У них росте між тинами й городина та стоять пасіки. Мають вони і волів, і биків, корів та овечок, а про коней то й говорити нічого. Козаків-зимівників знають татари, і вони знають татар. І один одного не чіпають. Хіба, як за щось не сторгуються!.. Диких свиней, оленів зимівчани не б'ють, бо там у них стільки всілякого птаства та риби, садів та ягід, що свиней та оленів вони не їдять. А трави! Трави такі, що як зайдуть в них воли, то лише кінчики рогів і видно. Пшеницю, гречку та просо сіють раз на три роки. Так вони і живуть. Щороку на Спаса або ж на Різдво зимівчани відправляють на Січ і мед, і зерно, і коней, і все, що треба. А коли що — за першим кличем із Запоріжжя всі вони, не гаючись, — за зброю, на коней — і туди!..
Окрім козаків-запорожців і козаків-зимівчан, іще є одна козацька порода. І вона, ця порода, не живе ні на Січі, ні по зимівниках. Це — козаки-самітники, або ж відлюдьки.І обертається кожен із них у степу сам із собою. Видно, їм так щось у житті допекло або й вони допекли комусь, що позабігали у найглухішу глушу і кожен лишається із своєю волею віч-на-віч, і від того їм добре. Викопає собі такий відлюдько у степу десь біля річки чи озера яму, обплете її зсередини лозою чи очеретом, зведе над ямою з каменю невисокі стіни і дах, обмастить їх від свого ж коня кізяком, проробить у стінах одне-два віконечка і — живе. Такі землянки-хати татари називають бурдю-гами, і по-їхньому це означає — шкіряна торба для води. Влітку такому козакові-самітнику співає птаство, а взимку — заметілі й вовки. Дверей він ніколи не замикає. Буває, як де піде чи зачепиться довгенько на полюванні, а до його бурдюга із степу хтось приблукає, то заходить просто в хату. Господар все лишив на столі — і хліб, і сало, пшоно, рибу, бутилець міцнень-кого меду. Все у подорожнього перед очима і під рукою: дістане кресало, викреше вогню, розпалить кабицю, зварить, підкріпиться, схоче — на ліжку і відпочине. Засне чи так полежить, а як йому треба вже йти, а господаря ще нема, то він робить з очерету чи гілочок невеличкого хрестика і ставить його на столі: дякую, мовляв, тобі, господарю, за хліб, за сіль. І йде собі далі. А як зайде той мандрівний чоловік і застане хазяїна бурдюга вдома, то зрадіють вони один одному, як рідні... Але й ті козаки-самітники, коли трапилось що на Січі, — татарський напад, приміром, на Україну, або, скажімо, козацький похід на турків, а чи татар, — покидають усе, сідлають коня і — гайда на Запоріжжя!..
Аби хто захотів об'їхати козацькі землі і якби його кінь ішов по сто верст на день, то довелося б йому витратити на це сімнадцять днів, бо їхні землі не лише на Запоріжжі, а й по усіх диких степах, озерах та ріках праворуч та ліворуч Дніпра: від Азовського моря й Дону до Перекопу і Овечої Води, по долинах, ярах та байраках; до Дінця й річки Святої (її ще називають Самарою), Ворскли, Інгулу та Бугу лежать козацькі землі.
А старшина у запорізьких козаків така: найвище у них стоїть кошовий отаман. Після кошового хто? Військовий суддя, військовий писар, військовий осавул і тридцять вісім курінних отаманів. Кошового, суддю, писаря й осавула козаки оби-