Наливайко ходив по хаті. Під стіною на лаві, спинами до замерзлих шибок, сиділи сотники. Ближче до покуті за дубовим столом, не підіймаючи темних голів, на свої руки дивилися полковник Шостак і Петро Жбур. На ослоні біля дверей, освітлені з печі, в чисто обметених валянках, зігрівалися та мало не лізли вусами в піч посланці від Лободи і Дем'яна. Третій, що прийшов від Шаули та допіру балакав, підпирав плечима одвірок. Шаулин гонець договорив і замовк. Хатня тиша запахла сосновими скіпками смоляніше. Пахучі соснові пломін-чики ясніше розгорілися на сотникових обличчях, і обличчя запахли лісом. У печі тягуче заскімлило, і ті двоє послів, що нахилилися з ослона в піч відтавати, відхилили від неї лиця.
— Я не спитав, як вас зовуть? — звернувсь Наливайко до Шаулиного гінця.
— Мене, пане гетьмане, звати Микитою. І все, що я говорив, я казав з пам'яті. Листа від пана Шаули я взяти до вас побоявся — ану ж бо поляки мене підловлять! Та з пам'яті я, будьте певні, кажу все достоту, бо вона в мене така, що все тримає... А ще вам велів передати полковник Шаула, як тільки весна, то він вас знайде, аби об'єднатися знову. І ще він сказав, поки ми є, то нас, нашу віру і нашого Бога темрява не сховає...
Гетьман реєстрових козаків Григорій Лобода через свого гінця велів Наливайкові передати: він, Лобода, вже не вдома тепер, у Сошниках, а вигрібся зі своїми реєстровими козаками на Овруч й потроху дає жовнірам джосу; єзуїти оскаженіли — сичать православним в очі; польний гетьман Жолкевський, зимуючи у Молдові, з Молдови погрожує і кричить, що ми, Наливайку, з тобою розбійники та зрадники України...
— Не розумію! — посвіжілими враз губами прошепотів Наливайко. — Ми, українці, — зрадники України?! Тоді виходить, що кожен поляк, у тім числі і Жолкевський, є запроданець Польщі? Та про себе вони так не скажуть. І не подумають! Бо як же це так, коли поляки, і лише вони, можуть бути і є поборниками і синами своєї Ойчизни. А українці, що піднялися за Україну, — розбійники і бандити!
Наливайко ступив у куток, звідки на нього і козаків, освітлений з печі, з піднятою для благословення рукою, стояв і дивився Миколай Чудотворець. Ікона була нова, і Миколині очі вогко поблискували, ніби він щойно вмився.
— Боже! — сказав йому Наливайко. — Усі, хто не є, набиваються нам в учителі, лізуть, лізуть, лізуть і повчають, у що нам вірити та як нам жити! І беруть з нас, беруть і тягнуть, і все їм мало і мало! І ми ще й винні, що мало й не так їх любимо!.. Доконали вже до краю. Та знову мало — віддай ще й віру, віддай ще й душу!.. Ні! Так не буде. Досить. Бо ось! — Наливайко вихопив і підняв над собою шаблю.
Сотники на лаві під вікнами заворушилися, з них пішов жар, бо за їхніми спинами взяті морозом шибки почали туманіти. Слухаючи Наливайка, Сашко Шостак перейнявся ним так, що зрозумів: Наливайком говорить він сам і як лоскітно й терпко у нім випростується його беззахисна Україна. "От чому, — думав Шостак, — жити нам треба довго..."
Гонець від брата Дем'яна, син титаря церкви святого Миколи Василь Титаренко, придубів у дорозі на кістку, бо коли підійшло говорити йому і він відклеївся від вогню, від печі, то лише запухкав губами. Титаренко стояв і мовчав. Він ніби наївся німиці. Наливайко вмить насторожився. "Може, що з Галею?" — чомусь раптом подумав він і, напівоглянувшись через плече, примерз поглядом до Василя. Не здобувшись на слово, Дем'я-нів гонець поліз під жупан, за пазуху, витяг листа й простягнув його Наливайкові. "Отак би й давно! — подумав про Тита-ренка Жбур. — А то як подати листа, треба іще й натякнути!"
Наливайко узяв листа й, коли, темніючи, дочитав, віддав Шостаку і Жбуру. Сотники піднялися з лави і підійшли до
столу. Шостак через стіл передав листа крайньому з них від свічки. Лист пішов шелестіти по сотниках. Наливайко сказав:
— Завтра знімаємось і йдемо додому. А козакам скажіть: маю листа від брата Дем'яна із Острога — луцький єпископ Кирило Терлецький та володимирський Іпатій Потій подалися у Рим до папи для схрещення нашої православної віри із вірою католицькою. Чому вони, зігнувшись у попереках, у Рим подалися? Хто їх послав? Люди? Бог? Ми? У Бога рівні усі! Чи наша віра коли себе ставила над іншими вірами? Навіщо її треба схрещувати? Католики є і будуть. Тож нехай будемо й ми! Навіщо вони прийшли в Україну з мечем і привели єзуїтів? Хто їх просив із їхньою мовою, палями та колесуванням?! Знаю, панове, одне: пожирання одним народом іншого до благодаті не приведе. Воно призведе до крові. Чи тепер, чи коли. Коли змушені битися віри — переможців не буде. Будуть лише переможені: і ті, хто сильніші, і ті, хто начебто й слабші... Ми будемо захищати себе — свою віру, і мову, і свій народ. А шаблі, слава Богу, в руках ми тримати уміємо!..
"Додому, додому!" — як весняна теплінь, задихало по козаках. Наливайко навіть не думав, що вони так можуть зрадіти! Що вони так вже скучили!
З вечора і до півночі, а з ночі і до світанку, оспівані півнячими голосами, наливайківці лаштувались у дорогу: підстригалися і голилися, щось підлатували та латали, підганяли на конях збрую, споряджали зброю свою, а дехто із козаків, уже наче й зібравшись, раптом зупинявся посеред хати та зосереджено думав, чи чого не забув зробити.
— Ви ж, хлопці, дивіться, аби нічого в нас не забули! — оберталися від печей заклопотані рєчицькі господині і знову гриміли коцюбами та рогачами, де на останній обід з козаками варилося, смажилося та пеклося.
Тлумилися й дядьки-господарі: дубовими ключками вони микали сіно, підіймали його над головами на вилах й несли до саней — підстелити козакам під боки лугового сінця, аби їм у дорозі пахло та було не твердо.
Та найретельніше дядьки поралися біля коней. Верблюдів вони з недовірою обминали, а от біля коней — і гріли їх, і поїли їх, скромадили скреблами так, що Наливайко дививсядивився, вирішив і лишив їм тих сорок штук, що відібрав у Буйвіди.
Уранці, коли від морозу небо піднялося вище і Наливайко зібрав перед дорогою сотників, у двері постукав Шийка. Ніяковіючи, він привітався, зняв з голови шапку та чалму, та, вгледівши купу старшин, потягнув свою шию й по-свіжому нафарбовані червоною хною вуса назад у сіни.