— Я не хочу підожди, я зараз хочу!
І знову сльози. Старий не знав, що й робити. Тут знову довелося Галі розважати дітей. Чи про кулешик вона їм шепотіла, чи про що інше,— тільки вони й сього разу почали потроху затихати. Зрідка тільки чути було Василькові вигуки:
— А я так не хочу! Я хочу отак!
Та скоро й він замовк. Діти почали гризти хліб. Василько, насупившись, ухопив обома руками окраєць і з усієї сили кусав його своїми білими зубами. Він ще не покинув дути губи й очевидьки захожувався щось вигукнути. Надто в хаті було так холодно, що в дітей посиніли руки.
— Я змерз! — зарепетував хлопець.
Галя миттю кинулась, знайшла юпчину, вдягла брата й сестру.
— І солі нема!... — додав він далі, показуючи Галі свій хліб.
— І мені солі! — попрохала Одарка.
Галя густо насолила дитям хліб цупкою сірою сіллю.
Тепер уже поки не було чого голосити, і діти на який час зовсім заспокоїлись і мовчали.
А Йван тим часом думав про те, як то він буде поратися. Діти голодні, їм треба чогось ізварити.
І він пішов з хати, нарубав і вніс дров, далі почав ростопляти в печі. Що ж його варити? Кинувся шукати чого-небудь — знайшов пшона.
— Зварю хоч кулішу,— думає.
І він почав змивати пшоно. Змив, у горщик усипав.
— Е, дурний! Нащо ж я всипав? Треба спершу окріп нагріти.
І він висипав пшоно з горщика. Далі...
Дві маленькі рученьки зненацька обхопили йому шию, добрі карі оченята, трохи заплакані, глянули йому в вічі.
— Тату, киньте,— я зроблю... Я знаю...
Іван дивуючися глянув на Галю.
— Годі-бо, тату, не займайте, я сама впораюсь,— казала вона.
— Куди тобі, дочко, ти ще мала! — відмагався батько.
— Я хоч мала, а я знаю... Я навчуся ще, а тепер як-небудь — мами нема...
Дві сльозини знову заблищали у дівчини на очах.
Іван мовчки відійшов од печі і сів біля столу. Одарка та Василь сиділи в кутку на полу й мовчки дивилися то на батька, то на Галю.
А вона тим часом не гаялася. Вона поперемивала горщики, поналивала, як треба, й почала становити в піч. Один горщик був їй важкий — вона покликала батька:
— Тату, пособіть!
Іван схопивсь і поставив горщик у піч.
Далі маненька господиня знайшла десь капусти, сала й увесь хазяйчин надибок і почала поратися, як справжня господиня. І тут маленькі рученята не зовсім спершу слухалися, та далі звикли. Іван довго мовчки дивився на неї.
— Хазяйкою буде!...— гірко всміхаючись, промовив і пішов з хати.
А діти й собі, дивуючись, гляділи на свою маленьку сестру. Ще недавно вона з ними в ляльки гулялася, а тепер он уже порається. І вдягає їх, і годує, і варить — зовсім, як мама.
— Галю, кожух ізсунувсь,— озивається брат.
Галя кинула піч і побігла вдягати його. Він учепився їй за шию.
— Галю, ти мені кулешику звариш? — питався хлопець, зазираючи їй у вічі.
— Зварю, зварю,—казала вона, гладячи його по голові.
— Ти мене отак, як мама, погладь! — казав Василько, направляючи їй руку.
І вона гладила його, як мама, а в самої сльози на очах бриніли.
Маленька Одарка й собі сипала її за руку й жалілася:
— Хліб твердий: я губу собі вдряпнула,— болить.
І вона підставляла свою голову під сестрину руку. І сестрина рука гладила тоді обох.
— А скоро кулешик? Я кулешику підожду,— казав голодний хлопець.
— Підождить, підождить — ось я зараз,— одмовляла Галя і знов кидалась до печі, але не надовго, бо раз-по-раз то брат, то сестра скиглили, що їм або "носа треба втерти", або "почухати, бо щось куса", або ще чого іншого. І Галя втирала носа, чухала там, де свербить, або ще чим іншим удовольняла дітей...
* * *
Сумно тягнеться день.
Батько то ввійде в хату, то знов піде,— видко, що він не знайде собі діла. Він і не говорить нічого, бо все, про віщо не забалака, нагадує і йому, й дитям велику втрату. Тільки іноді скаже їм яке слово, як вони про віщо в його спитаються, або пожалує їх мовчки.
Діти — теж смутні-невеселі — не граються навіть. Одарка витягла була черепок із своїми ляльками і почала їх садовити на лави. Вона хотіла гулятись так, як і раніше: мати пустила дітей у ліс по ягоди, там їх напав вовк — ледве втекли. Вона вже почала була казати за дітей:
— Мамо, пустить нас...
Але те слово "мамо" знов нагадало їй забуте на хвилину власне горе, і вона голосно заплакала, кинула ляльки й залізла на піл у куток.
Галя поралась, нагодувала дітей сніданням, потім обідом,— батько не їв нічого.
По обіді Василько підійшов до батька, що сидів на лаві й мовчки думав свої невеселі думки.
— Тату! — почав він, учепившися йому за руку.— Тату!
Його личко зробилось одразу якесь поважне, зовсім не так, як у дитини.
— Що, синку?
— Тату, Галя нам тепер мамою буде,— промовив хлопець, показуючи на сестру.
— Буде, буде! — шепотів батько, ледве вдержуючися, щоб знову не заплакати.
— Вона — як мама,— знов розказував хлопець,— вона кулешику наварила, вона вдягла мене...
— Так, синку, так,— вона тобі все зробить, а ти не плач, грайся — все буде...
* * *
Уже повечеряли. Сумно повечеряли — перша вечеря без матері. Старий батько ліг на печі, діти й собі почали лягати.
— Галю, роззуй мене! — прохав Василько, сидячи на полу і простягаючи до сестри вбуту ногу.
— Зараз, Васильку, зараз!
— Галю, а мені спідницю скинь, а то затяглась вузлом, так не розв'яжеш! — озивалась Одарка.
І Галя, не можучи подужати руками, зубами починала розв'язувати затягнений вузол.
Та таки послалися й пороздягалися; Галя повкладала й повкривала дітей.
— А ми, Галюсю, не хочемо спати,— розкажи нам казочки! — прохали вони.
— Про трьох сестер та про калинову сопілочку,— додавала Одарка.
І Галя, примостившись біля їх на полу, почала казку:
— Був собі, жив собі дід та баба і було в їх три дочки і щонайменшу Галею звали...
— Галею? Як тебе? — перехоплює хлопець.
— Еге, як мене... От і пішли вони одного разу влітку по ягоди. То ті сестри рвуть та їдять, а Галя рве та в глечик кладе, каже: — понесу додому татові й мамусі...
— Так, як ти,— знов каже хлопець.— І ти так: нарвеш ягід і нам приносиш. А ягоди такі солодкі!
— Ну, цить же, не перепиняй!... То ті сестри й кажуть:— Як ми додому вернемось? у неї скільки ягід, а в нас нема. Давай уб'ємо її, а ягоди заберемо...— розказувала Галя, а діти все слухали. Маленька Одарка підвелася трохи й зіпершись щічкою на руку, дивилася замисленими очима на сестру, а Василько й собі притих і тільки, не відриваючи очей од сестри, пильно, жадібно слухав, бо се така гарна казка!