Неля, на яку вся ця обстановка зробила дуже неприємне враження, делікатно постукала не в двері, які не були замкнені, а в одвірок.
У відповідь двері широко відчинились. Неля, яка попала в ще темнішу кімнату, ніж попередня, зробила кілька кроків від порога обережно, наче по трясовині.
Суліман, усміхаючись, простяг їй свої довгі пальці. Руки в нього тремтіли.
— Добрий день в моєму домі, Нелюсю. Ну, чого ви вириваєте руку? Ви ж мій гість, я хочу привітатись з вами.
На Нелинім обличчі відбилася гримаса відрази. Не хотілося їй бути його гостею. Прийшла виконати лише накинене їй доручення і, може ж, навіть не сідати в цій темниці.
— Пане Суліман, Катерина просила…
Суліман нечемно перебиває:
— Ну, навіщо ви це говорите, Нелюсько? Навіщо говорити мені те, що я напам'ять знаю, як оці псалми Давидові? Ну, ну, я вже мовчу, тільки ви… почувайте себе свободніше у моїй хаті… Я нічого… я мовчу…
Він потирає руки, начеб втирав їх рушником, і поштиво відходить на протилежний бік стола. Нелині очі поволі звикають до зеленкувато-темної сутіні в кімнаті, в якій тхне сирими, залежаними речами чи нафталіном. Кімната така низька, що, коли б Суліман підвівся навшпиньки, міг би рукою дістати стелі. Темно-фіолетові, накрапувані темним золотом стіни надають кімнаті ще більш несучасного вигляду. Неля настільки вже освоїлась з тьмяним освітленням в кімнаті, що починає розрізняти форму предметів. Уздовж двох стін під прямим кутом тягнеться, за східним звичаєм, вузький довгий диван. І диван, і шовкові килимки на стіні над ним, і важка портьєра над дверима, ба навіть м'який товстий килим на підлозі — все воно витримано в срібно-чорному важкому тоні.
Контрастною плямою впадає в очі лише один стіл посередині, прикритий зверху білою скатертю, з-під якої кострубато заломлюються контури посуду, особливо пляшок.
Суліман, силкуючись на інтелігентну поведінку, двома пальцями зняв скатерть з стола. Очам Нелі представився не стіл, а вітрина вишуканого гастрономічного магазину. З піраміди апельсинів, шоколадних виробів, печива, винограду виділялись стрілчасті пляшки у золотих ковпачках.
Недобрі здогади, що по дорозі на Кінську вулицю проймали Нелю то холодним дрожем, то хворобливим жаром, від вигляду цього багато заставленого стола почали поволі зникати. Катерина правду говорила. Цей парвеню хоче хвастонути перед ними, зубожілими паннами, своєю набитою кишенею. Дурень, якому дивуватись не варто.
Суліман підсунув Нелі крісло.
— Я прошу сісти. — Він ніби намірявся взяти її за руку і посадити, але Неля сіла сама, а руку сховала за спину.
Він сів поряд з нею.
— Вип'ємо, Нелюсь, за те велике щастя, що мене зустріло. Це таке щастя, що ви прийшли в мою хату, така честь, що я, ну, я зовсім здурів. Ви можете робити тепер зі мною, що хочете… Можете наказувати мені, що хочете, бо Суліман вже не має голови. Це вам дивно, правда, Нелюська? Я вам наллю цього солодкого. Що ви? Що ви? Випити треба… Спеціально цього вина ви мусите випити, бо його готувала моя стара мама, коли ще була такою молодою, як ви. Ви бачили її? Вона сидить під хатою, бо вона любить сонце. Сам я, як дозволите, вип'ю шабасівки. Хай єврей п'є шабасівку, — чи не так, моє сонце?
Вино, що його ллє Суліман у призначений для Нелі срібний келих, таке густе, що капає крапля за краплею, наче сироп.
— Цьому вину більше років, ніж вам, Нелюсь, але воно не є дурне вино. Воно розумне вино.
Нелі гидко пригублюватись до келиха, обкладеного ззовні почорнілим карбуванням, в заглибинах якого чаїться бруд і, певно, бацили. Не приваблює її і сиропна густота вина. Не додає апетиту й те, що готувала його Суліманиха власними руками.
— Я не п'ю, пане Суліман.
— Я вас дуже прошу, Нелюсь!
— Прошу не гніватись на мене, пане Сулімане, але я, бігме, не можу.
Неля, пам'ятаючи попередження Катерини поводитись з маклером ввічливо, раз у раз додає до його прізвища "пане", хоч в домі Річинських звертались до нього всі тільки по прізвищу.
— А я вас таки прошу! — Суліман обіймає спинку крісла, на якому сидить Неля, і з-за плеча підсуває їй чарочку. — Я буду ображатись, Нелюська. Що ж то ви, прийшли нанести мені візит і гидуєтесь пригубитись до страви за моїм столом? Я ж вам не підношу отрути, — чого це ви так здригаєтесь? Я ж вас не затягнув силоміць до своєї хати, правда? Ви самі прийшли до мене в гості.
— Я прийшла не сама, Суліман. Мені Катруся казала…
— А я за цим столом не хочу чути про вашу сестру! Що мені там ваша Катруся! Ви думаєте, що я для неї зроблю те, що обіцяв? Ай-ай, дуже мені то потрібно для панни Катерини псувати собі репутацію на біржі. Ай-яй-яй, не знаю, як це мені потрібно! Я знаю: у ваших очах, ну не тільки у ваших, я маклер, я шахрай, я взагалі щось таке-о, підозріле, може, воно й правда, але той маклер і шахрай має свою, ну, хай маклерську, але свою честь. Ви думаєте, не має? Такий рік на мене, що має! Ні, я вас запитаю, Нелюська, що поганого зробив мені доктор Безбородько? Він спитає мене: "Слухай, Суліман, як ти гадаєш, у Річинських є гроші?" А я відповім: "Пане докторе, у Річинських більше доларів, як у вас волосся на голові". І він повірить мені, бо Суліманові на біржі вірять, і ожениться з вашою сестрою, — а якими очима пізніше Суліман подивиться на нього? То в салоні, Нелюська, ну… можна присягатись, обіцяти, а потім… забутись і не дотримати слова, а на біржі треба мати тверде слово, бо інакше ти пропав. Але навіщо я забиваю вам цим голову? Ох, Нелюська, — він прицмокнув, начеб прихвалював клієнтові товар, — яка ви гарна! Ви така гарна, що я ну… ну, що я не можу. Коли дивлюсь на вас, то стаю зовсім дурним. Ви чули таке? Мене щось аж у горлі давить, коли дивлюся на вас. Давайте, Нелюська, давайте вип'ємо, може, я трохи опритомнію. За ваше здоров'я, Нелюська, я прошу… — Він тицьнув їй у руку важку срібну чарку. Срібло було холодне і липке, либонь, від бруду.
Неля, перемагаючи відразу, пригубила, але вино було таке густе, що аж потрібно перехилити келишок. Солодко-терпка маса сповзала на язик. Язик відразу зробився великим і неповоротким.
Неля подумала, що їй заважає у роті маса того згущеного вина. Напружившись, вона насилу проковтнула його, але язик не переставав терпнути. Нелі залоскотало в горлі. Вона закашлялась. Суліман метнувся, налив з череватої пляшки якоїсь червонавої рідини, від якої заносило пареним сіном, і підніс її Нелі до самих уст. Неля взяла келишок з рук Сулімана і без примусу з його боку жадібно випила його. Хотіла запити чим-небудь той густий щипливий плин. Простягнула руку, начеб ще просила налити келишок, так відразу якось легко стало в горлі після цього трунку. Вона навіть усміхнулась Суліманові. Почала крутитись голова. Зникло кудись і перше враження приємної полегкості. Предмети, що стояли зблизька, почали, похитуючись, віддалятись від неї, то знову, перекинені боком, наближались. І Суліман був десь далеко від неї. Біля Нелі були тільки його очі. Очі ті дивились на неї десь аж з-під стелі, хоч голова її лежала в нього на руці. Нелю почали лякати ті очі своєю неприродною величиною і тими іскрами, що били з них. Іскри вискакували з очей, окреслювали в повітрі високу дугу і падали десь Нелі на голову. Вона ховалась від цих іскор, заплющуючи очі. Тоді Неля падала в чорну прірву. Відчувала тільки, що вона гойдається в теплій смолі з запахом пареного сіна. Вона потопала, випливала на поверхню, але вилізти на твердий берег не могла і знову тонула. Якась собачка лизала їй теплим язичком руки, шию, литки. Язик у собачки не шорсткий, а гладкий, гарячий і слинявий. Нелі стає гидко від цього лизання собачки. Вона ворушить губами, щоб прикрикнути на собачку і прогнати її геть від себе, але Нелині губи, хоч і ворушаться, не видають звуку, і тому гидка собака продовжує її лизати.