Проте перед одними і другими не показувався без маски на обличчі. Серед бідноти вдавав людину, тісно пов'язану з нею релігійними традиціями. Це виробляло йому побожну пошану і притуплювало їх критицизм у відношенні до його особи. Самі не свідомі були, до якої міри служать йому. Поробив їх своїми безплатними агентами вищого стилю: служили йому не тільки в його фінансових махінаціях, але ще й розносили про нього славу кришталево-чистої людини і побожного єврея.
Перед багатіями грав Суліман роль вільної від національних і релігійних забобонів людини. Їв з ними свинину і залицявся до дружин гоїв. Співав у чисто єврейськім колі українські й польські народні пісні в дусі кожного з цих народів, сипав приповідками з народних скарбниць слов'янських народів, цитував Гете поруч з псалмами Давида і любив чванитись вишуканими антисемітськими анекдотами.
Мати його, стара Бебеле, яка знала, що єдиною релігією, єдиним богом на землі і в небесах, єдиною вітчизною для її сина є гроші, дивилась на ці витівки Рафаїла як на збочення моральної натури.
Чому не міг бути таким, яким був?
Здогадувалась, що син її вже досить накопичив капіталу для того, аби покинути професію маклера на чорній біржі й зайнятись чимсь, що, крім гроша, давало б йому і повагу серед людей. Мріяла про спокійне життя серед внучат десь в порядному кварталі міста, але сама не вірила, що мрія її може коли-небудь здійснитись.
Це, що гнало її сина від зиску до зиску, не було вже професією. Це був злий вогонь, який, перетворюючи на купу попелища буття інших, зачаджував димом і його самого.
Хто тільки не приходив до її запалої в землю халупки! Які пахучі дами, які елегантні, з одним скельцем в оці, панове… А всі вони згинались нижче одвірка, бо всім їм потрібно було Суліманової допомоги. Але не всім легко діставалась та допомога. Не одна слізка пролилась, не одне гордовите колінко зламалось перед її сином… Але Бебеле не мала від цього радості. І тому вона дуже зраділа, помічаючи зміну у Рафаїлові. Вона з життєвого досвіду знала, що означає, коли молода людина впадає в меланхолію… Вона міркувала, що йому потрібно дружини. І вона добре міркувала. Суліман якраз в той час закохався був у Нелю Річинську. Але звідки могла про це знати його мати? Вона міркувала навпомацки. Пішла до шатхіна[139] і вони вирішили оженити Рафаїла. Ну що ж, вона знала ціну своєму синові. Так вона й сказала шатхінові, і той відразу зрозумів її. Зрештою, він і сам знав, хто такий Суліман. Він і знайшов йому жінку, якій не можна було, ну, справді нічого не можна було ні додати, ні відняти.
Суліманові подобалась Рифка. Точніше, подобалась його очам. Мала алебастрове тіло. Таке, як він бачив тільки на карточках, що їх продають з-під поли. Можна було поставити її десь у залі, і коли б не чорні, аж сині коси, її важали б за мармур найкращого гатунку.
Рифка була прекрасна, але ніколи не могла бути близькою його серцю, бо в ньому, як прокляття, день і ніч стояла Неля Річинська. Але ніколи він не дав цього пізнати, навіть відчути Рифці. Він поводився з нею так, наче справді кохав її. Говорив їй всі оті милі слова, які повинен говорити красивій жінці закоханий чоловік. Прикидався таким закоханим, що всі заздрили Рифці. І ніхто не догадувався, що, навіть цілуючи Рифку, він заплющував очі, аби мати в уяві кого іншого…
"Чому саме вона? — запитував себе мільйон разів і завжди одержував смішну, безглузду відповідь: — Бо вона є вона".
Тільки покійний Аркадій міг би сказати, скільки разів у тому чи іншому ділі Суліман ненадійно ішов йому на уступки тільки для того, щоб створити собі нагоду бувати в домі Річинських.
Хіба не було так, що Рифка будила його серед ночі тому, що він плакав крізь сон? Часто снилося йому, що іде чужим містом поруч з Нелею і раптом його кохана зникає…
Часом думав: як буде в мене син, то це з часом минеться… Але сина не було. Тому, мабуть, і це не зникало. Тоді постала в ньому прихована злість на Рифку: чому не може подарувати йому сина? Чому не має стільки сили в собі, щоб обкрутити його довкола свого пальця? Чому не має стільки чар, щоб зробити його рабом своїм?
Проте і через Рифку довелось йому пережити.
Одного дня Суліман, замість Рифки, застав у кімнаті її листа на столі. Нерозумними, що тільки розізлили його, словами просила пробачення і повідомляла при тому, що вона "пішла за голосом серця", тобто, в перекладі на звичайну мову, втекла з якимось Робертом.
Суліман довго не міг пригадати, кого вона могла називати Робертом. Нарешті пригадав. Був то офіцерина, пияк, морфініст і шантажист, якому він колись позичав гроші під проценти.
Кінець кінцем сталось так, як передбачав Суліман: Роберт покинув Рифку, як тільки її покинули гроші, влаштувавши її перед тим в одному з варшавських публічних домів. Саме звідти написала вона до Сулімана. Був то цинічний лист вуличної дівки. Запрошувала свого чоловіка до себе в гості і ще щось в тому стилі…
— Нема в мене більше жінки! — сказав собі Суліман і дальшим знайомим з повним переконанням казав, що він удівець.
Ця символічна смерть Рифки тільки підсилила його нездорові почуття до Нелі. Мав тепер тільки її одну не лише в серці, але й в полі свого зору.
— Ти, Сулімане, старий ідіот, — говорив собі вголос, не раз вертаючись уночі з-під вікон будинку на вулиці Куліша. Але за кілька днів знову робив якусь дурницю, щоб бути поблизу, часто не маючи змоги побачити її, тієї дівчини. Був здатний на все, аби тільки мати можливість будь-яким способом наблизитись до Нелі Річинської, хоч би дихати її повітрям. Була його своєрідним божевіллям.
* * *
Неля прийшла до Сулімана на кілька хвилин раніше назначеної години. Перед низькою, з кривими вікнами хатиною, хоч і помальованою у веселий рожевий колір, сиділи дві старі єврейки. Одна схожа була на наряджену ляльку: така була нагладжена, крохмально-пишна, у ясних, таких не відповідних до віку, ситцевих спідницях.
До неї і звернулася Неля з запитанням, чи тут живе Суліман. Старенька лялька звелася з табуретки і дрібним кроком, шелестячи накрохмаленими спідницями, повела Нелю через сінці, де неможливо тхнуло риб'ячими потрухами, у якусь вузьку подовгасту кімнату. Тут показала їй на двері ліворуч, а сама покотилася до виходу.