Після цього Оксана платить мені за посередництво щодо Мажарина подвійною порцією морозива.
Сидимо на зеленій канапці поруч і радимось, як зловити у пастку Севера.
— Ти повинна мені допомогти, — каже Оксана, і я знову притакую їй.
— Ще поки познайомиш з ним, повинна представити мене, як цікаву дівчину. Розумієш? Переконати… Чоловіки в цьому дуже податливі! Переконати, що йому потрібна жінка саме з такими прикметами, як мої. Потім пристойно познайомиш нас, а далі залишиш удвох, про решту не журися! Моя вже в тім голова, — закінчує сміючись, а мені здається, що це білочка на дереві скаче.
Притакую. Вірю, що зроблю все, чого Оксана від мене вимагає. Розходимось. Оксана ще й ще раз повторює своє прохання. Киваю головою, а потім, як добре віддаляємось одна від одної, подаємо знаки рукою.
Север натрапляє під руку саме тоді, коли наші вже повернулися з кладовища і в кухні Мариня готовить смачну вечерю для мого майбутнього швагра. Дивуюсь Марині, що може викраювати кусник за кусником, декоративно укладати на тарілці і не скуштувати нічого з тих ласощів.
Може, і я спромоглася б на таке геройство, але бачити, як Безбородько нанизує виделкою шинку, як тримає ту навантажену виделку над тарілкою і зупиняє під час балачки на півдорозі до уст, — таке видовище понад мої сили. Видно, що цієї сили бракує і решті сестер, бо під час вечері Безбородька нікого з них в їдальні нема. Ні він, ні Катерина з цього приводу не ображаються. Зрозуміло, що Катерина для пристойності мусить дотримувати товариства нареченому. Поповнішала від того, і, треба признати, те їй личить.
— Чого ти така худа? — запитав мене якось Безбородько. — Закохана, чи що?
Червонію, і то добре, що можу ще в такий момент почервоніти.
* * *
Настали ясні, місячні ночі. Ми умовилися з Нелею не запалювати в нашій кімнаті звечора світла. Навмисно з великим грюкотом відчиняю вікно нашої кімнати. За хвилину сусіднє теж відчиняється.
— Добрий вечір!
— Добрий вечір, докторе.
— Хочу піти і попросити вашу мамцю, аби дозволила мені трохи погуляти з вами. Не маєте нічого проти?
— Я дуже радо пройдуся, докторе… — в думці додаю "з вами".
Дома не мають нічого проти моєї прогулянки з нашим постояльцем. Трохи посміхаються, що йому забаглося якраз мого товариства.
— Підемо на ту стежку за млином?
— Тепер? — дивуюся. — Тож уже досить пізно.
Ідемо мовчки. Мені здається, що почати розмову мусив би він. Пам'ятаю ще слабо, про що просила мене Оксана, але почати таку розмову не наважуюсь. Це по-перше. По-друге, я зовсім не зацікавлена в тому, щоб Оксану познайомити з ним. Не бачу місця для Оксани тепер, коли минаємо останні будиночки передмістя, наближаємось до обріїв срібних піль, а над нами і в нас стільки місячного сяйва.
Повертаю голову до Севера і бачу його трохи засмучене лице. Місяць світить так, що можна помітити темні, миготливі тіні на його обличчі. Може, і я мусила б мовчати, але натомість кажу:
— Ви в поганому настрої, докторе?
Про причину не насмілююсь питати. Сподіваюсь чомусь, що заперечить.
— Не так у поганому, як у важкому. Дістав сьогодні неприємного листа.
Не знаю, що на це сказати. Чомусь мені здається, що його похмура вдача ніби заздалегідь відгонить від нього будь-які глибші турботи.
Аж тепер по-справжньому усвідомлюю, що ми в дійсності чужі одне одному. Що я знаю про ясні і темні справи в його світі?
Хвилина, що допіру так збурила мою кров, плине далеко, далеко, разом з мрякою, що знімається понад лісом. Тепер можу говорити вже про Оксану. Чесно кажучи, не можу цього зробити, не відчуваючи уколу в саме серце, але, може, так і добре:
— Скажіть мені, докторе, які дівчата вам до вподоби?
Мажарин сміється беззвучно, а потім запитує зненацька:
— Скільки вам років, Славо?
Вдаю ображену:
— Ви вважаєте, що зі мною не слід серйозно розмовляти? У всякому разі, маю зрілість, виписану на папері.
— Правда, я якось забув про це, — відказує нещиро. — Але ж бо, Славо, мені стало сумно від вашого запитання. Дівчина, яка сама хоче подобатись, не випитує, а випробовує…
Звідкись виникає в мене сухий, глумливий сміх:
— А ви хіба припускаєте, що я могла захотіти вам подобатись? Так, докторе?
Мажарин бере мене за лікоть і безцеремонно притискає до себе. Деякий час не можемо потрапити в ногу, а потім маршируємо, як треба.
— Ні, я цього ніколи не припускав, бо тоді… ви мусили б в якійсь мірі подобатись і мені… А це майже неможливе.
— Чому? — виривається в мене дурне запитання.
— "Чому"? Може, тому, що я кохаю іншу…
— О, — вихоплюється необережно в мене. Тепер, щоб рятувати свою гідність, уже мушу заговорити про Оксану. — О, то зле, що ви зайняті. Я власне… як це вам сказати… я… мене… просив хтось… щоб я познайомила його з вами… Одна дівчина… І вона буде тепер розчарована. Виходить на моє…
Мажарин споважнів.
— Я вас не розумію, Славо…
— Бо я припускала, що ви вже маєте когось.
Цей вислів здається мені незвичайно грубим.
— Ви добре припускали, але все одно опишіть мені дівчину, яка зацікавилась мною.
— Ох, це так тяжко, пане докторе! Я краще вас познайомлю з нею!
Бере мене за руку і стримує, ніби я вже хочу виконати свою погрозу.
— Ні, дайте спокій, Славо, це зовсім недоцільно! Я вас прошу змалювати її мені. Хіба в школі не доводилось вам на основі якоїсь лектури розповідати про героя роману?
— Так, але то було на основі літератури.
— Ви ж сказали, що життя цікавіше від літератури.
Побита таким аргументом, малюю йому Оксану, як умію, і щойно тепер переконуюся, що в школі нас не навчили висловлювати свої думки, бо коли б мої слова записав стенограф, то своїм стилем вони нагадували б вправу дівчини з четвертого класу початкової школи.
— Моя приятелька має вісімнадцять років і є елегантна…
— Го-го-го… — сміється він. — Вісімнадцять років і елегантна? Дівчата, звичайно, у такому віці не багато звертають уваги на свою зовнішність. І слушно. Що ж далі?
— Середнього росту і майже струнка.
Скривився.
— Має чудове каштанове волосся…
— І не кажіть. Коли ми не можемо визначити — чорне волосся чи ясне, тоді вигадуємо для нього назву "каштанове". Та в дійсності каштанок між жінками небагато. Але я хотів би щось знати про її характер.