— Може, ви маєте охоту прогулятись? — запитав просто. — Я винайшов дуже гарну польову стежку, від млина ліворуч.
— Добре, тільки треба зачекати, поки наші повернуться додому.
— Не буде запізно? — спитав, і я досі не розумію, про що йому, властиво, йшлось.
— Ну, то іншим разом піду з вами, — відповіла я скоренько, щоб віддалити від себе будь-яке підозріння. Здається, я засміялась теж по-дурному, з ніяковості. Саме той дурнуватий сміх немов змусив його призадуматись. Надумавши щось, він сказав здивовано і ніби радо:
— Як ви схожі на свою сестру Нелю! Ні, чи ви не бачите, яка велика схожість?
Мені аж брови упріли. Я хотіла висміяти його, сказати: "Ви страшенно мусите бути закохані в мою сестру, коли у всіх добачаєте схожість з нею". Але сором за його короткозорість стулив мені уста.
"Боже, та куди мені до Нелі? Та яка краса сама шкіра Нелі з її золотисто-оксамитовим, теплим відблиском! Неможливо, щоб він не бачив мого носа, який тільки при дуже великій поблажливості можна не назвати кирпатеньким".
— Ні… ні… пане докторе, яка тут схожість?
— Але ж як ви цього не помічаєте? Постава голови… хода… усміх… а форма обличчя. Придивіться до себе добре!
Він хотів, щоб я зазирнула до дзеркала збоку, але натомість я затулила обличчя долонями. Мажарин взяв мене за плечі і силоміць привів до дзеркала… Досі жоден чоловік не брав мене так в обійми, і тому я на мить таки втратила голову.
Собі самій лише можу це сказати.
Просто закрутилося в голові, і була тільки одна ясна думка, чи б пак бажання, щоб Мажарин тримав мене у своїх обіймах отак якнайдовше.
Я чула, як його рука прилипла до мого тіла… Потім він випустив мене і спокійним, я сказала б, недбалим голосом допитував:
— Справді не бачите, яка схожість між вами і панною Нелею? Справді? — Але це, що відчули ми обоє надто добре, не було вже важливим.
Він попрощався зовсім байдуже. Та саме в отій байдужості було глибоке порозуміння. Немов ми умовлялися мовчазно нашу удавану байдужість зберегти й на людях.
Два дні він зовсім не появлявся. Я умовляла себе, що так треба, але це пригнічувало. Мені хотілося ще раз відчути дотик його твердого, мужнього плеча. Водночас мене поривало з дому між люди.
Одного дня, точніше через три дні після тієї події, зрадила мене Зоня.
— Хай мама скаже їй щось! Вона йде на ріку і там вилежується в піску разом з хлопчиськами. Я думала, спопелію від сорому, коли мені сказали. Боже, якби татко щось подібне побачив! Така безсоромна… тільки ганьбить нашу родину… Хай мама скаже їй щось, бо, слово честі, піду колись за нею і вчиню скандал на березі…
Зоня виконує в нашому домі роль охоронця моральності. На її думку, завжди щось не так, як треба, завжди щось не личить. Вона воліла би зі всіх нас черниць поробити, чи що? Інша справа, що татко не дозволяв нам пляжувати разом з хлопцями.
Татко говорив:
— Це безсоромне лицемірство, яке не має нічого спільного з гарними ідеями спорту.
Та, на моє щастя, всі знають, що Зонька любить перебільшувати, а я ще така дитина…
— Іди… Іди… ти, підстрілена, — бурмоче їй Катерина, — ти завжди мусиш до когось чіплятись! — Потім до мене, вже іншим тоном: — Щоб надалі мені того не було, Славцю. Ти не думаєш над тим, що робиш, мов те ягня, ідеш за іншими, а потім ось що з того виходить…
— Катруся має рацію, — відзивається мама.
— Добре, мамцю, — відповідаю і думаю собі, що справді негарно обманювати маму. Але чи тільки я в тому винна? Хто дав їй право мене, вісімнадцятилітню, вважати за якусь дитину?
* * *
Приходить Оксана, моя шкільна товаришка і приятелька, кличе за місто, бо має багато про що говорити зі мною. Оксана любить елегантно одягатись і поїде по канікулах до Львова на студії, якщо, річ ясна, її приймуть до університету.
— А як не приймуть? Українців, ти знаєш, приймають тепер щораз менше…
Оксана запалюється, а потім каже з притиском:
— То хіба мушу заміж вийти, бо посади й так не дістану; а сидіти дома далі абсолютно не хочу. Вже мені носом вилазить ота вічна опіка моїх старих. У нас дома, кажу тобі, безнастанні сварки. Подуріли старі, чи що? То сукенка їм закоротка, то задовго Ромко сидить у гостях… то знову я нахабно відповіла пані Плешкановій… то не поцілувала деканову в руку… Дайте мені спокій! Тобі ще добре, Славо… — мабуть, хотіла сказати, що залишилась одна мама чи щось подібне, але вчасно стрималась і докінчила трохи інакше: — Добре, що твоя мама не дуже втручається у твоє життя.
— Мама ні, але Катерина…
— Е, що там сестра! Панна Катря і так скоро вийде заміж, і розстанетесь…
— Отож-бо, що не розстанемось. Маємо разом мешкати.
— І ти з ними, Славко? І ти?
Звичайно, мені приємно, що Оксана вважає мене за щось інше від моїх сестер. Я вдячна їй за таку високу думку про мене.
— А що я маю робити? — запитую, хоч у мене є вже свої плани.
— Ти? З своєю головою? Обов'язково повинна піти студіювати.
Не вільно признатися, що в мене немає засобів для цього. Хоч правда, коли мама продасть ті свої акції, то, може, ми й не будемо такі бідні. Але поки що родинний інтерес вимагає, щоб ми поводились так, ніби в нас гроші є. Запитую Оксану обережно:
— А твої старі скільки призначають тобі на утримання у Львові? Скільки місячно?
Оксана глянула на мене, немов на людину з високою температурою:
— Та звідки ж вони мають гроші на це? Ти хіба не знаєш, як у нас дома?
— Ти так усім говориш про свої студії, що я думала, можливо, хтось з дальших родичів допоможе тобі.
Оксана голосно регоче:
— Та звідки? Я не маю навіть на поїзд до Львова і нікуди не поїду, але це так… для фасону розпускаю чутки, буцім їду до Львова. Розумієш? Аби про мене були високої думки… Ні… в мене інший план, тільки не смійся. Я вирішила собі вийти заміж за того лікаря, що мешкає у вас…
Мабуть, маю дуже здивований вигляд, бо Оксана бере мене за обличчя й повертає до себе:
— Тобі чого так очі вилізли? Не журися, я знаю, що кажу! На нього готуються лови, але я всім утну штуку, вихоплю здобич з-під самого носа…
— Але чому… чому ти гадаєш, що це тобі вдасться?
Тремчу легенько, а може, це тільки вітер змінив свій напрям.
— Ах, — робить рух рукою Оксана, мало не зачепивши якогось панка, — кожного коня можна осідлати, тільки треба знати як…